Після лікарні Олена прийшла в пусту хату, де колись завжди було, як вона вважала, щастя. Жінка сіла за великий стіл, і вперше за довгих двадцять років згадала трьох доньок, який вона не задумуючись покинула

Після лікарні Олена прийшла в пусту хату, де колись завжди було, як вона вважала, щастя. Жінка сіла за великий стіл, і вперше за довгих двадцять років згадала трьох доньок, який вона не задумуючись покинула з батьком. В один момент вона зібрала валізу і помчала у нове життя, де немає господарки, скиглявих дітей, чоловіка, і всього, що зв’язано з селом. – Матусю, а ти на довго?

Оленка втекла від своєї сім’ї коли молодшій доньці виповнилося п’ять років. Двом старшим, двійняткам, було по вісім. Три дочки, хороший чоловік, свій будинок.

Все, для щасливого життя, у Оленки було, але її це не радувало. Приваблива зовнішність окрилювала, кликала випробувати долю і вона не встояла. Познайомившись із водієм, вона кинула родину і поїхала з рідного села не озирнувшись. Її душа завжди рвалася в місто, до ошатних людей, до красивого життя.

А сім’я що могла дати Олені? Невеликий будиночок, діти, кози, кури, город. Все це набридло Оленці ще в батьківському домі. І прожити так своє життя вона не хотіла. Ось і зважилася все кинути і поїхати.

Олег, водій-далекобійник, виявився доброю людиною. Він повірив всьому, що наговорила про колишнього чоловіка Оленка. Що ображав її і дітей, що не дає грошей, що змушує все робити по-господарству, а сам не допомагає. Олег вірив, і з жаром запевняв, що Олена може забрати своїх дітей з собою. Він проти не буде, виховає їх, як власних.

– Нехай живуть з нами, говорив він. – Гроші у мене є, виростимо дівчаток своїх.

Але Олена не погоджувалася. Вигадувала всілякі небилиці, що дітей чоловік не віддасть, що може і її не пожаліти, що він не сповна розуму. Просила почекати трохи, щоб колишній чоловік охолов. А поки що спокійно розпоряджалася гаманцем Олега.

Вона відразу ж занурилася з головою в галасливе життя міста. Стала працювати в перукарні, спочатку помічницею. Потім освоїла нескладні стрижки, і стала непогано заробляти. Олена зробила собі нову зачіску, одягнулася і вирішила, що вона народжена для багатого, щасливого ​​життя. Не дарма ж її назвали красивим звучним ім’ям.

Коли Олег їхав в рейс, Олена запрошувала в будинок подруг. Вони бурно веселилися. Потім гуртом йшли на танці.

Це нове життя захопило Олену, вона викреслила з пам’яті трьох дочок і колишнього чоловіка на цілих двадцять років.

Жодного разу не згадала вона про покинуту сім’ю. Нічого про них не чула, не знала. Її ніхто не шукав, так як коротка записка, залишена чоловікові, давала зрозуміти, що поїхала вона сама, добровільно. Сім’я не стала їй нав’язуватися. Навіщо? Кожен вибирає свою дорогу сам, і сам повинен її пройти.

Олена була задоволена. Двадцять років пролетіли, як чудовий сон. У неї відмінно все склалося. Олег побудував величезний будинок, басейн. Олена давно не працювала. Грошей вистачало. Вони їздили з чоловіком по закордонним курортам. Дітей у них не було. Це засмучувало Олега, але Олена була тільки рада.

Які діти? Навіщо? Їй і так добре! Біда постукала в двері холодної зимової ночі, вісім років тому. Олега не стало. Раптово… Не стало веселого доброго хлопця, який вірив кожному її слову, і нічого для неї не шкодував.

А з його відходом справи покотилися під укіс. Після прощання з чоловіком, Олена раптом виявилася одна, на орендованій квартирі. Хвора і нікому не потрібна. Виявилося, що королевою вона була тільки для Олега. Інші, що були після нього у Олени, королевою її не вважали.

Їли, пили за її рахунок. На слова захоплені не скупилися, але затримувалися ненадовго. І, схоже, всерйоз її не сприймали.

Останній, Павло, навіть до свого дому не пустив, коли банк забрав за борги її триповерховий особняк. Олена тоді проплакала весь день. Влаштувалася на якійсь брудній орендованій квартирі. Тимчасово, так як могла дозволити собі тільки таку. Але і цьому вона була рада. Олена намагалася, звичайно, встати на ноги. Адже 48 років, це зовсім не вік.

Ще багато можна зробити, але лікар, після обстеження повідомив, що шансів на довге життя у неї немає. “Біда” вже охопила все тіло, дісталася до мозку, і кілька місяців-це все, що їй залишилося.

Після цих слів Олена більше не плакала. Вона сиділа в темній кімнаті, не запалюючи світла. Щоб в тьмяному дзеркалі, навпаки, не бачити своє виснажене обличчя, ріденьке волосся і тьмяний погляд. Від колишньої краси нічого не залишилося. І від життя теж.

І тоді вона згадала про дітей. Три дівчинки, немов янголята стояли поруч і дивилися, як вона збирається піти з дому.

– Мамо, а ти скоро прийдеш? – запитала Наталочка, сама жвава з них.

– Так, не сумуйте!

– А ти купиш нам цукерки? – це запитала друга, Соломійка. Сором’язлива і ласкава.

А третя, найменша, Мирослава, почувши про цукерки радісно зойкнула, стиснувши рученята.

Ось вони дивляться на неї, вірять, що вона принесе цукерки. Вірять, тому що вона мама, тому що вони її люблять. А вона? Що вона наробила?

Як могла вона обдурити їх очікування? Їй що, важко було купити цукерок? Ах, так вона завтра ж купить їм цілий вагон цукерок! На всі гроші, що у неї залишилися, вона накупить цукерок, тільки б вони її дочекалися! Олена заснула щаслива, в очікуванні завтрашнього дня. Щасливого дня, в цьому вона була впевнена.

Та цей день, на жаль, наступив не для неї…