В неділю в дев’ятій вечора мені зателефонувала мама чоловіка. Я не взяла слухавку. Вирішила, що не хочу псувати собі настрій на ніч.

Ми з чоловіком розлучені вже більше року. І я не розумію, як поводити себе із свекрухою. Вона не з’являється до своїх онуків вже вісім місяців. Пропала – не дзвонить і не пише. Хоча живемо в одному місті. У сусідніх районах.

Особисто мені вона не потрібна зі своїми візитами. Але мене дуже сильно ображає і зачіпає таке ставлення до моїх дітей. Чим вони заслужили таке ігнорування? Їх начебто викреслили з життя, як ніби їх для неї не існує.

Вона навіть не зволила приїхати привітати мою середню дочку на день народження. Зате все літо будувала в селі свої нікому непотрібні хати і жила там зі старшим онуком. Купила йому велосипед просто так. А мою дочку навіть на день народження не зволила привітати.

Мені від цього дуже прикро, в мені все кипіло. Я коли згадувала про неї, то уявляла, як вона приїде без дзвінка (вона любить так робити), подзвонить в домофон, а я їй скажу: «За вісім місяців не знайшлося часу попередити про свій візит, а зараз у нас плани і ми не чекали гостей».

Правда, я особливо не вірила в те, що так станеться, але думки так вчинити мене втішали і заспокоювали мене. Я все мріяла, а дзвінка все не було.

І ось вчора, неділя, дев’ята вечора. Дзвінок. Вона. Що треба в дев’ятій вечора? Я не взяла слухавку. Вирішила, що не буду нервуватися на ніч. Щось трапилося? Але що? Подивилася, що колишній чоловік заходив 5 хвилин тому в вайбер, значить нічого поганого з ним не сталося. Про що вона могла дзвонити? Якщо сама дзвонила, то теж жива. На цьому і заспокоїлася.

Але через годину (а це вже десята вечора), вона знову дзвонить. Вісім місяців не оголошувалася, а тут телефонує. Я, пересиливши себе, взяла слухавку. А вона зі сльозами повідомляє, що не стало батька мого колишнього чоловіка. Там історія неприємна, розповідати не буду.

Дзвоню йому, він слухавку не бере. Написала слова підтримки і висловила співчуття. Не відповідає. Те, що сталося і чому йому довелося бути свідком, розумію, йому не до розмов. Переживаю за нього, як він витримає те, що побачив. Але мова не про нього.

Написала йому лише, що якщо потрібна допомога, він завжди може розраховувати на мене (не дивлячись на те, що два тижні тому він мене сильно образив, і я з ним перестала спілкуватися).

Увечері написала свекрусі (вдень напевно їм не до розмов було). Запитала, як справи, як вони? І вона вже не відповіла.

Мені звичайно дуже прикро. Навіщо тоді дзвонила, повідомляла, а зараз знову ігнорує?

Питання ось у чому. Адже вона коли-небудь з’явиться до онуків. А якщо у вихідні? Або через тиждень? Адже моя образа за ті вісім місяців не пройшла! Адже я не хотіла її пускати по її першому кліку. А тут виходить, у них горе і ніби як я знову не маю морального права зараз свої образи показувати.

Але мені прикро. Дуже прикро за моїх дітей. Адже коли вона приходила раз в три місяці, раз на півроку, діти з нею гралися, своїми чистими душами не тримали на неї образу. А у мені образа сидить. І дуже сильна. Мені за себе так не буває прикро, як за своїх дітей.

Ніяк не збагну, як мені з нею поводитися. І ось черговий раз, я до неї по-людськи, а вона так чинить.