Жили ми бідно. І як тільки у мене з’явилася можливість поїхати з нашого села – я поїхала. І я не згадувала про свою матір багато років. Ми з нею навіть не спілкувалися, бо у мене було своє спокійне та безтурботне життя.

Чомусь я не можу зрозуміти чому я так роблю зі своєю матір’ю, адже наші з нею стосунки ніколи не були хорошими та теплими. Вона ніколи мене не підтримувала і, чесно кажучи, навіть псувала життя. Про дитинство у мене склалося тільки одне враження – мати мене не дуже любила ще й тому, що нас покинув батько. Їй завжди здавалося, що причина всіх наших проблем криється чомусь саме в мені. А тому я завжди це на собі відчувала.

Природно, будучи дитиною, я нічого не могла зробити і навіть до кінця не розуміла, що це не нормально, що у інших мами і люблять, і піклуються, і дарують тепло та радість. Я жила в цьому щодня і я звикла до такого життя. Сталося прийняття всього, що відбувається. Тільки ставши підлітком я зрозуміла, що все це неправильно.

І як тільки у мене з’явилася можливість поїхати з нашого села – я поїхала. І я не згадувала про свою матір багато років. Ми з нею навіть не спілкувалися, бо у мене було своє спокійне та безтурботне життя. Я нічого не хотіла: мені не потрібні були клуби, дорогі речі або постійні вечірки. Єдине, що мені було потрібно, це спокійне життя. Так я прожила близько п’ятнадцяти років зі своїм чоловіком і тільки недавно моя тітка повідомила мені, що моя мати занедужала. Вона вже стара, тому все дається їй важко, так само як і самостійний догляд за собою.

І якщо спочатку я відреагувала спокійно на цю звістку, злегка розсердившись, то через тиждень у мене заговорила моя совість. Я не знаю чому, адже у мене немає жодної об’єктивної причини допомагати їй, своїй рідній матері, та й вона ніколи мене про це й не просила. Ми з нею абсолютно чужі люди, які ніяк один з одним не пов’язані. Однак моя совість підказує мені, що потрібно їй допомогти, адже вона моя мати, вона мене привела у цей світ. І це незважаючи на те непросте життя, що я пережила з нею за весь цей час.

Поки що я просиділа з нею тільки тиждень і це був найдивніший час з нею за все моє життя. Ми з нею багато спілкувалися, іноді сміялися і ніколи не згадували минуле своє життя. А якщо і згадували, то тільки хороше, що було в ньому. Мабуть, ми обоє розуміли, що такий негатив зараз ні до чого. І, буду гранично чесна, це час, поки я за нею доглядала, було найкращим проведеним з нею за все моє життя.

Я ніколи не була близька зі своєю рідною матір’ю, але тільки зараз почала розуміти наскільки це важливо. Проте я розумію, що мій час минув і у нас вже ніколи не буде тих відносин, що могли б бути в дитинстві. Це дивне відчуття, ніби в тебе є хтось рідний, кому можна довірити. І з чоловіком це відчувається все-таки інакше, адже він не рідна для тебе людина, хоча дуже добра.

Так чи інакше, я розумію, що у нас ніколи не буде таких хороших відносин. Швидше за все це швидкоплинне почуття, яке незабаром мине. Адже в глибині душі я розумію, що не зможу її пробачити за те, що у мене було таке нещасливе дитинство.