Час мuнав, а Марта все не могла дочекатuся вагітності. Сильно вона журuлася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує. Вирішила тоді Марта піти до місцевої знахарки

Час минав, а Марта все не могла дочекатися вагітності. Сильно вона журилася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує. Вирішила тоді Марта піти до місцевої знахарки, баби Стефи. Такою силою володіла вона, що до неї з усіх сіл і навіть з міст люди з’їжджалися!

Цю історію розповіла мені бабуся. Вона була очевидцем тих подій, і пам’ятає, як прогриміла на всю округу дивна і незрозуміла історія молодої вдови.

Час був післявоєнний, важкий. У селах багато самотніх жінок, людей похилого віку і хворих, а здорових мужиків з війни повернулося дуже мало.

На сусідній вулиці від будинку, де провела дитинство моя бабуся, жила молода жінка, Марта. Вона дружила з матір’ю бабки моєї, і часто бувала у них в будинку. Не повернувся до неї її чоловік, пропав безвісти, і дітей їй не залишив. А Марта була, як кажуть, в “самому розцвіті краси”. Дуже вона хотіла заміж, але тільки не було нікого, хто міг би стати господарем в її будинку.

Ось, якось раз, присіла Марта на лавку біля своєї хвіртки, відпочити після важкого робочого дня. Сонце вже зайшло, але було досить світло. Вечір був тихим і теплим. Як раптом, підходить до неї незнайомий служивий. Чоботи в пилу, солдатська сумка за плечима. “Дай, -говорить, – господиня води напитися. Цілий день на ногах. Стомився!”

Марта подивилася на нього, а він її віку, обличчя приємне, фігура ладна. Вона й каже йому: “Так, ти заходь! І водою тебе напою, і вечерею нагодую!”

Солдат відразу погодився. У будинок зайшов і, поки вдова клопотала, на стіл накривала, він полагодив їй поламаний стілець і перекосивші двері полагодив. Довго сиділи вони того вечора, за довгою розмовою. І було у вдови таке відчуття, що все життя знає вона цього хлопця! Так і залишився він у неї жити.

Марта, розцвіла! Красиві сукні зі скринь подоставала. Всі вуха моїй прабабусі прожужала, розповідаючи про свого Андрійка. Дома він все переробив, все полагодив, за худобою доглядав, Марту у всьому балував. І все сина просив! Вдовиця дочекатися не могла, коли ж цей день настане.

Одна була у нього дивина. Господарством він займався тільки після заходу сонця! Всю ніч міг працювати, а потім весь день спати! Пояснював це він тим, що на фронті ніч з днем ​​поплутав. Марта цьому зовсім значення не надавала. Не мужик – мрія просто. Та й з сусідами він люб’язним був. Адже, як сонце заходило, він на вулицю виходив, з людьми знайомився.

Час минав, зима настала, а Марта все не могла дочекатися вагітності. Сильно вона журилася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує.

Вирішила, тоді, Марта піти до місцевої знахарки, баби Стефи. Такою силою володіла вона, що до неї з усіх сіл і навіть з міст, люди з’їжджалися!

Ось, приходить вона до бабки і каже, так і так, мовляв, живемо з Андрійком душа в душу, а дитинки все немає!

Довго знахарка причину шукала: і яйцем викочувала, і воском виливала, і предків запитувала. Сиділа Марта, як мишка, спостерігаючи за всім цим, а баба Стефа все чорнішою ставала. Нарешті, вона говорить: “Ох і дивна ж справа у тебе, молодице! Вагітності твоїй родичі твої, яких в живих немає, перешкоджають, від біди обгородити тебе хочуть! Розкажи-но мені більше про судженого свого, є в ньому щось незвичайне?”