Дев’ять років я допомагала своїй молодшій доньці – трьох онуків виняньчила. Зараз мені 65 років і я нарешті вирішила пожити трохи для себе. Але днями подзвонила мені старша донька

– Я бабуся. У моєї молодшої дочки вже троє дітей, всі з невеликою різницею, малюкові три роки ось виповнилося, а першою дівчинці – дев’ять! – розповідає 65-річна Олена Петрівна. – Коли Оксанка народила свою першу дитину, їй було всього двадцять два роки! Нічого не знає, всього боїться, сама ще дитина! А я як раз на пенсію вийшла в той рік. Загалом, я їй в усьому допомагала, а як же інакше.

Онуків Олена Петрівна любить, і в трьох малюків молодшої дочки вкладала всю душу. Як впряглася, можна сказати, в перший день після виписки старшої внучки, так і світу не бачила до останнього часу. Кожен день їздила до них, як на роботу – благо, допомога там була потрібна практично завжди. Готувати, мити, годувати, прати, прасувати.

– Коли вдома – я готую, вона з дітьми, коли на вулиці – я з коляскою в парку, вона зі старшими на дитячому майданчику! – пояснює Олена Петрівна.

– Та ще вийти треба з трьома дітьми на ту вулицю. Всіх одягнути, всіх зібрати, нічого не забути, коляску витягнути, самокат, панамки, пакет з іграшками. Як ось тут одній впоратися? Старшу на гуртки вожу, зі школи забираю. В поліклініку ту ж, якщо що, не тягнути ж усіх! Оксанка йде до лікаря, наприклад, з одним з дітей, я з рештою вдома сиджу…

І до початку самоізоляції так і було: практично щоранку Олена Петрівна збиралася і їхала до молодшої дочки допомагати. Цілий день крутилася там з дітьми і по господарству, а перед поверненням зятя з роботи їхала додому, щоб не заважати молодим.

Зять – чоловік непоганий, але йому відпочивати треба вечорами, він єдиний годувальник великої родини. Тому до його приходу в квартирі все сяє, не без допомоги Олени Петрівни. Вечеря на плиті, в кімнатах порядок, одяг випраний і напрасований, діти вмиті і задоволені.

Якби Оксанка крутилася одна, вона б і половини всього цього не встигла б.

– А тут, розумієш, в березні почалися всі ці події! – розповідає Олена Петрівна. – Мотатися по місту не можна стало, та й не по собі якось. До того ж зятя перевели на дистанційку, він цілими днями вдома. Ну що я там буду втручатися? Оксанці сказала – справляйтеся тепер удвох, самі, діти великі вже у вас. А сама зібралася і поїхала на дачу до подруги, вона мене покликала…

Подруга, рік тому втратила чоловіка, кликала Олена Петрівна на дачу вже давно. Одній там сумно, а удвох – дуже навіть добре. Будинок великий, досить зручний, ніхто нікого не обмежує.

Сидять з подругою на дачі всю весну і майже вже все літо, і обидві просто щасливі. Працюють із задоволенням, посадили квіти і зелень, п’ють чай на веранді, базікають, шанують сусідів, варять варення, ведуть неспішні розмови за життя.

– Є думки і в місті взимку так жити, разом! – ділиться Олена Петрівна. – Її двокімнатну квартиру здамо в оренду, поселимося в моїй трикімнатній. У кожної по кімнаті, і одна загальна вітальня. Вечорами будемо гуляти в парку, потім готувати що-небудь смачне, чай пити, телевізор дивитися. Краса!

У вихідні станемо ходити в кіно, на виставки, на всякі заходи від соцзабезу. Бюджет, природно, спільний, дві пенсії і гроші від здачі житла. Це при тому, що на двох готувати куди дешевше…

Дочку Ірину Олена Петрівна вже попередила, що з дітьми і по дому на постійній основі більше допомагати не буде. Що змогла, зробила. Тепер хоче пожити для себе, відпочити, здоров’ям, нарешті, зайнятися. Ні, якщо якийсь форс-мажор, вона, звичайно, виручить, онуків не кине. Але не кожен день і навіть не кожного тижня. Справляйтеся тепер, мовляв, самі.

Оксана начебто все зрозуміла і претензій не має.

– І тут як сніг на голову – дзвонить старша, Наталя! – розповідає Олена Петрівна. – Кілька тижнів тому це було. Каже, мамо, у мене до тебе є серйозна розмова. Це не по телефону… Ну, збирайся і приїжджай у вихідні до нас на дачу! – кажу. Розкажеш, що у тебе там сталося…

Старшій дочці Олени Петрівни тридцять сім, вона завжди була самостійна, цілеспрямована, знала, чого хотіла. Сама вчилася, сама вибрала вуз, поступила, закінчила з успіхом. Працює, виплатила кредит з нуля на скромну однокімнатну квартиру. Наталя за кермом, автомобіль собі теж купила сама. Незаміжня, правда. І дітей у неї немає. Точніше, досі не було…

– Запитала у подруги дозволу, зрозуміло! – розповідає Олена Петрівна. – Ну, вона Наталю мало не з пелюшок знає. Звичайно, говорить, нехай приїжджає, яка розмова. Можна і на кілька днів. І ось в призначений день, дивимося – під’їжджає її машина, і виходить дівчина в розкльошені світлому сарафані і в капелюшку! Ми Наталю навіть не впізнали в перший момент! Вона все свідоме життя в джинсах і кедах, я її лаяла навіть за це раніше…

Наталя в світлому сарафані закрила машину і пішла до веранди, де сиділи жінки.

– Дивимося з Мариною – так вона в положенні, уявляєш! – розповідає Олена Петрівна. – І вже дуже помітно, місяць сьомий точно… Але ж я ні сном ні духом… Ну да, з цими всіма подіями не бачилися особливо, тільки зідзвонювалися час від часу, до того ж я на дачі. Але можна ж було сказати… Вона підійшла і, така, ну так, мам, ось саме про це я і хотіла з тобою поговорити…

З’ясувалося, що чоловіка у Наталі і раніше немає, батько дитини про дитину не знає і знати не буде, а народжувати вона вирішила для себе. Тому що вік уже не дитячий, а гідних чоловіків поруч немає. Ну і вирішила – хай буде дитина, он Оксанка наша молодець, у неї троє вже…

Єдино, в декреті Наталя сидіти собі дозволити не може. Вона і з роботодавцем так домовилася, працювати буде до народження дитини. І потім вийде в офіс відразу, як тільки зможе встати і нормально випростатися. А з дитиною буде мама. Дітей сестри вона вже виростила, там більше допомога не потрібна.

– Загалом, за мене все вирішили! – зітхає Олена Петрівна.

Проблема тільки в тому, що тепер кидатися на допомогу, засукавши рукава, їй зовсім не хочеться. Втомилася вже вона носитися з немовлятами, чи жарт, трьох на ноги поставила за останні дев’ять років! Тільки-тільки полегшено зітхнула, півроку не займається онуками, прийшла в себе – і що, все по новій?

Вже і вік постарше, і здоров’я не те. Потім, у неї були плани жити з подругою, ходити по театрах, влітку їздити удвох на дачу, ось як зараз. А як їхати на дачу, якщо доведеться сидіти з дитиною?

– Ну і відмовляйся одразу! – радить подруга. – Ти зобов’язана, чи що? Тебе навіть до відома не поставили про те, що буде дитина. Скажи – не хочу, і все!

Відмовитися, звичайно, можна, але якось непорядно виходить це по відношенню до старшої дочки, яка і так все сама та одна, з раннього дитинства. Перший раз в житті попросила допомоги у матері, і відмовити їй? Але ж молодшій в такій же ситуації мати допомагала в триразовому розмірі. Виростила, виняньчила її дітей. А дитина Наталі такий же онук. От і думай, як тут правильно поступити…