Двом донькам не давала спокою материна хата. Тому вирішили її продати ще за життя мами, гроші розділити між собою. Матір забрали до себе. Старенька Стефа вже й не рада була, що погодилася на вмовляння доньок, їй ні гривні не дісталося з великого обійстя. А люди ще довго в селі сміялися, та мені було шкода цю жінку

Останнім часом я згадую одну непросту історію, яка відбулася колись у нашому селі в селі. Відбулася вона, звичайно, ще багато років тому, але це питання, на жаль, і зараз залишається дуже актуальним, адже таке дуже часто зустрічається і в сьогоднішній день. В наш час люди роблять ті ж самі помилки, на жаль, не задумуючись про майбутнє своїх найрідніших людей.

Якраз десь в той час, біля нас жила сусідка – бабуся Стефа. Дуже хороша, добра така собі старенька жінка, весь час приходила до моєї мами в гості мало не щодня, коли ми були ще маленькими дітьми, приносила з собою постійно парне молочко і власні свіжоспечені булочки та пироги з яблуками. Я ще в школі вчився тоді і дуже любив коли бабуся Стефа приходила вечорами до нас додому, розповідала цікаві, іноді сумні, історії про своє життя. Бабуся Стефа мала двох своїх доньок. Дочок її я не знав, вони надто рідко приїжджали в село провідати свою матір, хоча жили і не так далеко від нас, в сусідньому районі, туди автобус ходив декілька разів на день.

Одного дня моя мама прийшла додому якась сумна та заклопотана, я рідко бачив її такою, тому відразу я запитав у неї що сталося, чому вона без настрою, а вона відповіла, що сусідка наша, бабуся Стефа, до якої ми вже звикли за всі ці роки, надумала свою власну хатину продавати. А ми так звикли до неї, особливо мама, бабуся Стефа вже була для нас дуже близькою людиною, іноді навіть близьких людей та своїх родичів так не любиш, а її ми щиро любили всією душею, вже й життя свого не уявляли без неї. І мама турбувалася хто тепер буде нашими новими сусідами, хвилювалася, щоб то були хороші люди. А ще вона відразу сказала, що бабусі Стефі не варто отак просто продавати хатину і залишатися без власного куточка. Але хто ж її – чужу людину, буде слухати, тим паче, коли бабусі дві дочки з усіх сторін пропонували свою турботу та піклування. Мама це розуміла, тому, коли розмовляла про це з сусідкою, особливо не наполягала на цьому.

Виявляється, що бабуся Стефа продавала хату, бо дві дочки не могли поділити будинок матері між собою, а одній з них гроші були дуже потрібні, вона казала, що має проблеми, які потрібно вирішувати. Ось і зійшлися на тому, щоб материну хату швидко продати, гроші поділити між собою, а маму забрати до себе. Все б добре, але все вийшло зовсім не так як хотілося старенькій жінці. Бабусину хату вони продали швидко, у нас з’явилися нові сусіди. І, як потім виявилося, мама хвилювалася даремно. Вони хороші та дуже порядні люди, ми з ними відразу потоваришували і у нас були теплі стосунки багато років, ми й досі дружимо тепер вже цілими родинами. А ось зі старенькою бабусею Стефою сталася ще та історія, чесно кажучи, для мене вона дуже сумною виявилася вона! Дочки домовилися, що мама буде жити у них по одному місяцю. І як тільки місяць закінчувався, одна дочка з речами відправляла маму до іншої. Як то було мамі сестер не цікавило, адже думали весь час лише про себе, як і завжди.

Ось так і возили бабусю щомісяця з її речами одна донька до іншої доньки. Все село сміялося над цією історією, а мені було дуже шкода бабусю, я уявляв собі, як їй важко зараз на душі, адже добре знав її і знав, що її хатина для неї означала.

А одного разу я бачив, коли приїжджав до мами в село, як вона їхала в машині і так сумно дивилася у вікно на свою хатинку. Я помахав їй привітно рукою, вона мене ніби як і не впізнала зовсім, вона виглядала дуже сумною та зажуреною, і ще якось так швидко зовсім зістарілася, я ледве впізнав її. Я до цих пір не можу забути ту таку давню, але таку сумну історію.

Як можуть рідні діти, а тим паче дві рідні доньки так вчинити з рідною мамою? Як можна позбавити бабусю рідного кута і продати будинок, де бабуся прожила все життя? Невже не можна ділити спадок тоді, коли батьків вже немає з нами, нехай живуть у своїй хаті все життя, вони ж люблять свою домівку, для стареньких це сумна розлука. Я навіть й подумати не можу, а ще кажуть, що сини залишають матерів. Але справа в тому, що перш за все потрібно бути доброю та порядною людиною. А надіятися на доньок теж не потрібно, адже хто його знає, як життя складеться у них потім.