Коли Надія прийшла в дитячий будинок вибрати собі синочка, одна дівчинка запитала: – Мамусю, ти по мене?

Коли Надія прийшла в дитячий будинок вибрати собі синочка, одна дівчинка запитала: – Мамусю, ти по мене? Подумки Надя чітко бачила цю маленьку людинку, якій судилося стати її часткою, її життям і продовженням. Хлопчик. Маленький. Біленький. Неодмінно кирпатий, як Костя…

***

Все вона вирішила давно, але ось тепер, коли Надя йшла в дитячий будинок брати дитину, вона раптом відчула, що готова зупинитися, передумати. Було болісно і страшно зробити той крок, до якого вона, сама того не помічаючи, йшла всі ці довгі роки.

Подумки Надя чітко бачила цю маленьку людинку, якій судилося стати її часткою, її життям і продовженням. Хлопчик. Маленький. Біленький. Неодмінно кирпатий, як Костя.

Надя з солодким хвилюванням чекала моменту, коли її шию охоплять чіпкі рученята, уявляла, як замруть вони з синочком на мить, щоб вже потім жити удвох…

Надя йшла по давно знайомій вулиці, і думки її вкотре неслися в минуле.

***

Одного разу жінка-лікар з жалем дивлячись на неї, сказала:

– Шкода, звичайно, але дітей у вас більше не буде…

Вона ще довго хворіла, відновлювалася. Потім влаштувалася на завод і оселилася в тісному, багатолюдному гуртожитку. Поступово вона звикла жити сама. Ніби все завмерло в ній, заледеніло.

Вона ретельно перевиконувала норми на своєму верстаті – і всі її поважали, цінували, але цуралися, вважали відлюдькуватою.

Мабуть, тепліше за всіх ставився до неї голова завкому Владислав Павлович Нестеренко.

Вона дізналася, що саме за клопотанням Нестеренка їй дали окрему кімнату, хоча вона нікого не просила про це. Хтось заперечував: самотня, мовляв, може і почекати. А він сказав, що Надя працює, як віл, і вже хто-хто, а вона своє заслужила.

***

Крихітна кімнатка, куди переселилася з гуртожитку Надя, виявилася у величезною комунальній квартирі, де в коридорі завжди вищали, ревли півтора десятка дітлахів, де потрібно було примудритися якось прорватися в ванну і раніше захопити в кухні конфорку для чайника… І все ж це був рай, тому що можна було замкнутися, лягти на ліжко і, закривши очі, згадувати, згадувати, згадувати…

Потихеньку вона відтанула. Перестала відмовлятися, коли запрошували в клуб або кіно. Ходила робити манікюр і зачіску. І подобалася собі самій, дивлячись у спільне дзеркало в коридорі комунальної квартири.

З’явився в її житті чоловік, який, як їй здалося, був простішим і щирішим за інших. З ним було спокійно. Навіть дуже. І коли він поїхав на закордонні заробітки, вона не засмутилася. Вірила. Поїхав, обіцяючи писати, та так, видно, і не знайшов часу написати їй…

І знову – самотність.

Тепер їй вже за сорок. Взяти малюка на виховання? Чи не пізно надумала?

Інспектор з дитячої роботи у виконкомі так прямо їй і сказав:

“Щоб виростити сина, треба років п’ятнадцять витратити, як мінімум. Осилиш?”

Осилить. А їй ще й однокімнатну квартиру обіцяли. І вдвох жити легше, ніж самій…

***

Вона йшла вулицею. Поскрипував під ногами сніг. Надія торкнула ручку високих дверей дитячого будинку.

Директор Таїсія Іванівна, висока жінка в строгому костюмі, зустріла її в своєму кабінеті.

– Ви добре все продумали? – Вона майже відчужено дивилася Наді в очі. Що робити, всякі люди приходять всиновлювати дітей, і директор не має права помилятися. Надя розуміла це.

– Ходімо, – потеплішав голос директорки. – Ви хотіли синочка? Вибирайте… Тільки це не так просто…

За дверима ігротеки стояв могутній крик. Ледве Надія і директорка увійшли в кімнату, як з купи малюків, що ворушилася на підлозі, вискочила скуйовджена, розпатлана вся всипана руденькитм ластовинням дівчинка і кинулася до них.

Дівча схопило Надію за руку і вигукнуло:

– Мамусю, ти по мене?

Дівчинка міцно вчепилася в неї, всі малюки, мовчки збилися в кутку, чекали.

Надя з острахом подивилася на Таїсію Іванівну. Як же так? Адже вона хоче хлопчика. Маленького, біленького. А тут раптом – веснянкувате дівча. Ні, ні, не треба.

– Ходімо, матусю, – дівчинка нетерпляче смикала її за руку.

– Ні… Ні, я потім прийду ще, – Надя абияк вивільнила руку і вибігла з ігротеки.

– Я говорила вам, це не просто, – задумливо сказала Таїсія Іванівна. Приходьте днів через два-три… Любочка все чекає. Багатьох беруть, a її ні і ні… Ось вона і кинулася…

Дівчинка. Любочка, Любов…

Наступного дня все у Надії валилося з рук. Її не полишало відчуття, що вона зробила щось погане. Перед очима – розпатлана веснянкувата дівчинка.

…Після зміни Надя пішла до нальства. Ще в приймальні через прочинені дверей почула бас Владислава Павловича і чийсь дуже знайомий верескливий голос. Впізнала: контролерка, яка забракувала сьогодні її деталі. Ясна річ, для чого вона дитину бере – квартиру отримати! А тут і більш заслужені є… Я, можна сказати, все життя на виробництві!

Надя не чула, що відповів Владислав Павлович. Прикривши рукою почервонілі щоки, вона вискочила надвір.

Через два дні вона знову йшла в дитячий будинок. Цього разу не встигла навіть пройти в кабінет Таїсії Іванівни, як з ігротеки вирвалася ватага малюків з криком:

– Любочко-весняночко, по тебе мама прийшла!

І веснянкувата дівчинка повисла у неї на руці.

Вийшла Таїсія Іванівна, Надія розгублено усміхалася:

– Значить, доля.

***

Додому вона йшла з Любочкою. Надя відчувала тепло її маленької долоньки, і на душі було легко і просторо.

Дівчинка, міцно тримаючи її руку, спитала:

– А ти на заводі працюєш?.. А сестрички-братики у мене є?.. Ну, нічого, будемо жити вдвох… Я виросту, всьому навчуся. Тоді ти підеш з роботи, а я буду тебе годувати…

Коли вони підходили до будинку, Надія спохопилася: на ліжку, на столі були розкладені хлопчачі штанці, сорочечки, велика імпортна машинка. Надія на хвилину зупинилася, потім рішуче рушила до під’їзду.

– Побудеш поки у сусідки, а мені в магазин, зрозуміла?

– Я з тобою, – занепокоїлая Любочка.

Вона обняла її:

– А ти повір, добре?

Надя повернулася через годину, навантажена новими покупками.

Дівчинка кинулася до неї, немов повернулася вона не з магазину, а з далекої подорожі.

І ось вони вже сиділи разом за столом, дівчинка з апетитом наминала котлети, яблука, тістечка – все підряд.

Надя міркувала: Любочка спатиме на ліжку, а вона вже якось влаштується на кушетці. Владислав Павлович обіцяв дитячий садок. Не відразу, звичайно. А поки Наталя Петрівна, сусідка-пенсіонерка, за Любочкою догляне, коли Надя на роботі.

– Це татко? – запитала дівчинка, дивлячись на Костин портрет.

Надія кивнула і погладила пухнасті кучерики.

– Зараз вмиватися – і спати, – сказала вона.

Дівчинка слухняно встала, і вона повела її у ванну кімнату.

– Мамо, а ми тепер завжди разом будемо? – запитала вона, лягаючи ліжко.- А то, знаєш, – пошепки додала дівчи, – у нас одну дівчинку взяли, а потім повернули… Ти мене не повернеш?

– Ні, ні, спи…

Любочка зручніше влаштувалася і скоро засопіла, щічки її порожевіли, і Надія, раптом подумала, що вона схожа на Костю.

Напевно, в дитинстві Костя теж був так само веснянкуватий з рудуватим пухнастим волоссям на голові.

Вона вийшла, в коридор. Набрала номер телефону Владислава Павловича. Почувши знайомий бас, поспішила висловити все, що вирішила:

– Квартиру мені зараз не треба… Так, так, добре подумала…

Навшпиньках повернулася до кімнати. За завіскою на вікні пробігали відблиски світла пізніх тролейбусів. У неї буде зовсім-зовсім інше життя. Вона навчить її тієї простої мудрості, яку спіткала сама. Навчить відрізняти добре від поганого. Навчить не боятися нічних тіней…

Мило сопучи, спала на ліжку Любочка-веснянка. Спала міцно, немов спала тут завжди.