Прийшовши в гості на день народження невістки, я принесла чотири літрових баночки з огірками та помідорами. Одну відкрили до столу, а три інших так їм і залишила. А коли йшла додому, згадала, що забула ключі і повернулася. Пройшла на кухню, взяла ключі і вже виходила, як погляд зупинився на відрі для сміття, в якому так затишно розмістилися три банки, подаровані мною нещодавно. Так стало від цього гірко, що словами не передати. Ну віддали б комусь, але навіщо викидати

– Навіть не сподівалася, що Марина так вчинити могла, – розповідає про свою невістку 60-річна Віра Олександрівна, – обманювала мене більше трьох років, а тепер прибігла допомоги просити.

Невістка Віри Олександрівни – 30-річна Марина, вийшла заміж за сина свекрухи – Дениса, ще років п’ять тому. Марина з Денисом – сучасна міська сім’я. Діток поки немає, але планують. Живуть від зарплати до зарплати – витрачають свої гроші на одяг, походи по магазинах, кіно, боулінг, ресторани. Інколи і за кордон вибираються. Одним словом, живуть сьогоднішнім днем.

Після весілля молодята вирішили зняти для себе невелику однокімнатну квартирку. Знайшли недалеко від метро і перевезли всі свої речі туди. Споживачі одним словом, але це ж нині не засуджується.

Віра Олександрівна, навпаки, жінка відповідальна, навчена величезним життєвим досвідом, ощадлива, в якійсь мірі навіть економна… І якщо у неї зайві гроші з’являлися, поки вона працювала, то намагалася завжди їх відкласти. Коли готує на кухні – нічого зайвого не викине з продуктів – все стане в нагоді.

Щороку вона в кінці осені закочує свої фірмові банки – огірочки, помідорчики, капусту, грибочки, томатний сік і інші смакоту. Вся шафа на кухні заповнена своїми стравами – і на зиму вистачає, і подружок своїх, або родичів пригощає.

А ось невістка, якщо з сином і приїдуть раз в три місяці до неї в гості, посидять для галочки, і їхати зберуться. Віра Олександрівна принесе своїх фірмових солінь: «Маринко, візьміть з собою обов’язково, поїсте з Денисом. Дуже смачно, я вчора пробувала». Невістка знехотя фиркне, але візьме все ж баночки з неприхованою байдужістю: «Гаразд, ми підемо».

Тільки за поріг вийдуть, як почне чоловікові вимовляти: «Набридло вже ці склянки тягати, як гуманітарна допомога якась». Чоловік тільки кивне, зітхне, та й далі піде.

Ну а як приїдуть вони до себе додому, так ці баночки, так трепетно ​​приготовані Вірою Олександрівною, відразу ж у відро для сміття полетять, без усякого жалю і співчуття. Потім свекруха подзвонить Марині, а та лише сухо відповість: «Так сподобалися, смачні».

Лише одного разу Віра Олександрівна розкрила цей обман. Прийшовши в гості на день народження невістки, вона принесла чотири літрових баночки з огірками та помідорами. Одну наполягла відкрити на застілля, а три інших так їм і залишила.

І вже пішла ніби як додому, але по дорозі згадала, що забула ключі. Повернулася – двері відкрив син і миттю пішов в кімнату зі словами: «Зараз футбол, на кухні сама подивися за своїми ключами».

Віра Олександрівна пройшла на кухню, взяла ключі і вже виходила, як погляд її впав на відро для сміття поруч з проходом, в якому так затишно розмістилися три банки, подаровані нею нещодавно.

В голові у неї миттю промайнули думки: «Як же так. Такі невдячні. Хоч би віддали комусь. Але щоб викидати». Так стало їй від цього гірко, що словами не передати. А прийшовши додому, вже через тиждень спеціально подзвонила невістці, і запитала як соління, сподобалися? На що та, абсолютно впевненим голосом відповіла: «Так, спасибі, нормальні».

Відтоді перестала Віра Олександрівна своїми баночками їх пригощати. Ну а вони звичайно і не просили. Ось тільки через пів року, після цього випадку, неприємність у Марини на роботі трапилася – звільнили її в зв’язку з ліквідацією фірми.

Це її єдина робота за все життя була, і як тільки їй повідомили про можливе звільнення у неї відразу очі стали круглими: «Куди я тепер піду? За знімну квартиру ж платити треба! А зарплати Дениса не вистачить нам двом». Звільнили її, і роботу вона знайти не може. Що робити? За квартиру платити треба, їду купувати треба, за транспорт платити треба. Про одяг і розваги мова вже не йде – економити почали навіть на їжі – купувати локшину швидкого приготування і товари з биркою «червона ціна».

Вирушила тоді Марина до свекрухи – більше у неї в місті нікого не було. Батьки в неї самі в селі живуть з бабусею і сестрою школяркою – їм би самим допомогти.

А Денису соромно до матері йти, грошей просити: «Та що я як чоловік піду у матері просити грошей. Ти хоч як жінка, як невістка, попросиш, ну скажеш – нам з Денисом».

Віра Олександрівна тоді невістку уважно вислухала, і каже: «Ось ти мені, Марино, скаржишся, що на їжі економите – локшину цю противну берете, уцінені продукти. Але хіба я Вам не давала тоді свої банки з смачними ласощами? Хіба вони гірші були, ніж ця дешева локшина? А куди ви їх поділи? Їли, чи що? Говори вже не соромся».

Марина тоді все зрозуміла: «Вибачте, Віро Олександрівно, я їх викидала тоді в смітник, і брехала Вам, що з’їли. Зараз дуже шкодую про це – тоді мені не до цього було. А зараз життя інше – я б і ваших солінь з радістю б поїла, тільки б налагодилося все».

Свекруха тоді пробачила невістку, грошей зайняла – син адже все-таки з нею живе. Але баночки свої все одно їм не дає – «Треба буде, самі приїдуть, у мене поїдять».

Фото ілюстративне, з вільних джерел.