Шість років жила, а тут наче хтось розбудив. Зрозуміла, що далі так продовжуватися не може. Ну і зробила собі під новий рік подарунок – подала на розлучення і вказала чоловікові на двері. Не дай Боже син надивиться і таким же виросте.

За шість років шлюбу ми з чоловіком нічого не нажили. Ну, крім сина, звісно. Йому зараз сьомий рік іде. Це головне та найкраще наше з чоловіком спільне досягнення.

Заміж я виходила вже вагітною. Тоді здавалося, що це раз і на все життя, так сильно я любила чоловіка. А ще під час нашого цукерково-букетного періоду всі подруги в один голос говорили, що він мені не пара. Я тоді думала, що мені вони просто заздрять. Як то кажуть, кохання зло.

Жити ми прийшли до моєї квартири. Мені після cмeрті бабусі була заповідана її двійка, але до весілля я там не жила. Батьки її навіть не здавали, а просто закрили і лише інколи ходили перевіряти. Квартира потребувала ремонту і мама радила почекати з переїздом, але мені ж з милим рай та у курені. Думала, що поступово все там упорядкуємо.

Ну що сказати… За шість років ремонт так і не зробили. Найбільше покращення – це кухонний пластиковий фартух, який я сама клеїла. Усе. Більше жодних ремонтних робіт. У чоловіка завжди були вагомі аргументи нічого не робити.

– Та чого ми тут зараз буде в одній кімнаті бруд розводити, потім в іншій. Це так все сумно. Давай вже на весь ремонт назбираємо, а потім зробимо, – запропонував він, і мені тоді здавалося, що він має рацію. І справді, чого бруд розводити?

– Нормальне у нас ще ліжко. Зараз його поміняємо, то ти потім скажеш, що воно до шафи не підходить, а та до шпалер, так і понесеться. Ось зробимо ремонт, тоді і меблі поміняємо, – запевняв мене чоловік і я знову погоджувалась. Ну дивно ж – ремонту немає, зате нові меблі.

Але ремонт робити не поспішав. Спочатку я була у декреті, а зарплати чоловіка вистачало лише на їжу та комуналку. Потім я вийшла на роботу, але грошей більше не стало – чоловік вирішив перейти на легшу роботу, бо він за мій декрет так наламався.

Хоча робота звичайним менеджером не сильно його напружувала – кар’єру він робити не хотів, більше заробляти не прагнув. Виконував мінімум, щоби не звільнили. Це він наламався.

Він влаштувався кудись охоронцем із графіком добу через три. Зазвичай так працюють пенсіонери, у яких це приробіток, а не основний дохід. У решти людей це підробіток, три дні, що залишилися, вони теж десь працюють. Але це не про мого чоловіка.

З таким графіком він примудрявся ще й по хаті нічого не робити. Добу він на вахті, потім приходить додому і добу відсипається та відлежується. Потім день витрачає на зустрічі з друзями або поїздку до своєї мами на допомогу, а наступну добу він готується до вахти, його чіпати не можна.

Я ж після виходу з декрету орала, мов проклята. Навіть із малим на лікарняні не ходила – цим займалася моя мама. Навіть тоді, коли чоловік мав вихідні. Він же має відпочивати. А я не винна, я ж у декреті відпочивала.

Мої старання не пройшли повз начальство. Коли у відділі розпочалися перестановки, я потрапила на підвищення. Зарплата стала приємнішою, хоч і робота відповідальніша. Але мене це тішило.

А не тішило те, що чоловік із своїм графіком навіть собі поїсти приготувати за день не міг. Мене з порога зустрічали питанням, коли вечеря. Ні як пройшов мій день, як я почуваюся, а “коли там жерти”. Під час вечері чоловік сидів у телефоні та відговорювався від мене “угу” та “ага”. Так він реагував на мої розповіді про роботу, успіхи сина, його не цікавило нічого.

У мене немов рожеві окуляри стали тьмяніти. Я зрозуміла, що чоловік у мене ледар і пристосуванець. Я орю спочатку на роботі, потім вдома, а він живе на своє задоволення. За три роки так і не знайшов нормальної роботи. По дому не допомагає, сином не займається, в особистому житті теж ніякої користі.

Але думки про розлучення я старанно гнала від себе. Все ж таки ми ж сім’я, синові потрібен батько і все в цьому дусі. Так і просиділа ще невідомо скільки, якби він сам мене не підштовхнув.

Прийшла я з роботи, вдома бардак, уроки з дитиною не зроблено, їжі немає, навіть продуктів немає. Ще й сміття, яке я просила його винести з ранку, смердить на кухні. Звісно я почала сваритися. Чоловік кинув фразу “не подобається – розлучайся”. Я й подумала – а чому б і ні?

Сказала, що має добу на те, щоб звільнити квартиру і вирушити за місцем прописки. А я подаю на розлучення. Його обличчя треба було бачити на той момент. Він навіть із дивана підвівся.

– Ти це серйозно? Я ж піду, потім не благай, не повернуся. У мене є гордість, – погрозливо уточнив він.

– Впевнена. Уяви собі, я теж маю гордість, і я втомилася тебе терпіти.

Чоловік психанув, закинув якісь речі в сумку і пішов до мами, адже прописаний саме там. А мені так легко стало, ніби з ніг скинула гирі. Прибрала вдома, сходили із сином у магазин, я поговорила з ним, пояснила ситуацію, що сталася. На мій подив, син сприйняв це спокійно. Тато примудрився себе так поводити, що дитині було все одно, що він є, що його немає.

Це переконало мене, що я зробила все правильно. Я подала на розлучення, відповіла чоловікові та його свекрусі, що приповзати до них у сльозах і на колінах я не збираюся. Мені вистачить сил і засобів самій прожити та сина виростити. А тримати вдома мужика для запаху я вже не хочу. Не дай Боже син надивиться і таким же виросте.

Новий рік – нове життя, дуже символічно. Давно я таких класних подарунків не робила.