Світлана старанно готувалася до весілля дочки. Але Люда виходила заміж без особливого ентузіазму. Гості на весіллі гадали, навіщо їй цей шлюб і коли вони розлучаться.

– Я вважаю, що з заміжжям чекати не треба! Краще нехай зайвий раз вийде заміж, ніж не вийде ні разу! – п’ятнадцять років тому говорила мати Людмили, Світлана Семенівна, старанно готуючись до весілля дочки.

Наречений, чесно кажучи, був зовсім поганенький: такий собі хлопець-друзяка, гулена і пияк. «Явно не для сімейного життя!» – зі знанням справи шепотілися Людкині подружки. Але іншого у Леськи не було. Хоча більшість колишніх однокласниць були вже заміжні і з дітьми на руках. Сидіти на цьому тлі в дівках було якось незатишно.

І все ж заміж Люда виходила без особливого ентузіазму. Не було впевненості в правильності вибору, кроку і взагалі…

– А може не треба? – нерішуче питала вона мати. – Може, краще скасувати весілля? Ну або хоча б відкласти? Почекати?

– Ну як же, дочко, не треба? – лякалася та. – Куди відкладати, чого чекати ще? Сукню купили! Кафе замовили. Людей запросили, бабуся вже квитки купила на поїзд – що, тепер здавати їх, чи що? Як тепер все скасовувати щось, ти що? Все готово вже! Та ти не хвилюйся, це все нареченої перед весіллям так… Ну, врешті-решт, розлучишся, подумаєш. Зараз не кам’яний вік! Зате не скажуть, що ніхто заміж не бере…

Світлана Семенівна щиро бажала дочці щастя. Звичайно, вона не могла не бачити, що майбутній зять – людина «не та». Але принца на білому коні, вважала вона, можна прочекати все життя, і не дочекатися. Ідеальних немає все одно.

– Заміжжя – це лотерея! – говорила Світлана Семенівна. – Ніколи не вгадаєш, що і як буде…

«Досвідчені» подружки тільки зітхали:

– Дивний якийсь шлюб. По любові? – Начебто ні! Через дитину – теж не схоже. За розрахунком? – смішно навіть… Який там розрахунок! Хлопець бідний, ні кола ні двора. Але це її життя – нехай робить, що хоче. Добре, правда, що розлучитися у нас можна в будь-який момент…

Люду я не бачила багато років, і про те, як склалося її життя, дізналася зовсім недавно.

Вона заміжня все за тим же хлопцем, і живе просто-таки чудово. У них дві дочки, розумниці-красуні. Чоловік – бізнесмен, вельми успішний і заможний навіть за столичними мірками. За відгуками спільних знайомих, Люда з чоловіком живуть прямо-таки душа в душу, всім би так.

– Бувають же ідеальні сім’ї! – зітхнувши, розповідали мені про них. – Чоловік у неї просто чудовий. Пощастило так пощастило! І де вона тільки знайшла такий діамант?

З невеликого містечка Люда з чоловіком перебралися до сусіднього міста, туди ж перевезли Світлану Семенівну, яка онуків дуже любить, і свекруху, здається, теж не залишили. У всіх на новому місці – просторі квартири, є заміський котедж, Люда за кермом новенької іномарки. У молодшої дочки няня, у старшої – найкраща гімназія, вдома є дімробітниця.

Люда не працює в звичному розумінні цього слова, так, пару-трійку раз на тиждень їздить до благодійного фонду в якості волонтера – для душі, як вона каже, і щоб вдома не киснути. Чоловікові вона повністю довіряє, і він їй теж, грошей дає їй стільки, скільки вона попросить – на господарство, на дітей, так просто так.

Два-три рази на рік сімейство вибирається в подорожі. Об’їхали вже досить багато країн, інколи брали з собою і Світлану Семенівну, хоча вона, як сама зізнається, «не любителька їздити, але заради онучок».

Виходить, Світлана Семенівна мала рацію, коли говорила – шлюб це лотерея, і тут вже як пощастить, заздалегідь передбачити, як складеться життя з цією людиною, практично неможливо? Адже люди іноді, здається, все зважать, передбачать – і розлучаються через кілька років. А часом ось такі «дивні» шлюби живуть, не зважаючи ні на що.