Таня чула, що вона “повинна” 60 років, а коли до неї прийшла біда, ніхто не захотів допомагати. Невже жінка справді всім повинна?

Коли Таня навчалася у 8-му класі у її сім’ї з’явився маленький братик. Різниця між дітьми – 15 років. Таня була далека від дитячої ревнощів і образ, тим більше, що їй у сім’ї приділялася не така вже пильна увага.

-П’ятірку отримала? — байдуже вислухувала мама. — Ну, а що ти ще мала отримати? Навчання – головна праця школяра.

І все. Ні похвали, ні гордості за дочку, факт, що само собою зрозумілий. Таня з наснагою взялася допомагати мамі у догляді за маленьким Олексійчиком. Купала, гуляла, прала пелюшки. І продовжувала отримувати в школі очікувані п’ятірки, яких ніхто не помічав, як не помічав випрасуваних пелюшок, вимитий посуд, переодягненого малюка.

-Так і має бути, – повчально помічав батько, – дочка – перша помічниця по дому. Здавна так повелося. Ти й нас у старості зобов’язана доглядати, а Олексій це інше. Син – це продовження, це кар’єра, це звершення та надії. І йому ти, як старша сестра, завжди зобов’язана допомагати. Це твій сестринський обов’язок.

Ось так Таня закінчила інститут, працювати влаштувалася, вийшла заміж, народила сина. І чоловік теж не помічав ні чисто прибраної квартири, ні смачного борщу, ні навіть того, що Таня росла по службі, почала отримувати й зарплатню більшу, ніж у нього.

-Ну всі жінки заради сім’ї стараються, – казав чоловік, – я не став би жити з тобою, якби ти була інша.

Тата одного разу не стало, брат підріс і став збиратися до інституту, а мама хворіла.

-Ти маєш допомогти братові, — дзвонила мама, — він не пройшов на бюджет, треба на платне. Мені нема де взяти грошей, а ти старша сестра. Це твій обов’язок допомагати виховувати і навчати молодшого брата.

І Таня допомагала, платила, влаштовувала. Не замислюючись про те, що вона не просила батьків народити їй брата, щоб було кому допомагати, кого вчити і влаштовувати. А у вихідні, замість відпочинку, Таня бігла до квартири, де колись жила, щоб наготувати на тиждень їжі, прибрати в кімнаті брата-студента та забити холодильник матері.

-А хто ж ще має це робити? Ми так і вважали, що дочка має допомагати батькам. А в мене пенсія — мізер, а Олексійчику стільки всього треба.

А потім Таня приходила додому і повторювала все те, що щойно зробила, бо вона ж дружина, вона ж повинна. А ще через кілька років Таня влаштовувала себе на роботу брата Олексія, який за 2 роки після закінчення інституту так і не знайшов собі нічого достойного. А ще платила вже кредит за навчання свого сина, який теж зростав надією на звершення, але балами на бюджет не пройшов.

А потім Таня якось видихнулася. Посіріла, почала втомлюватися і стрімко худнути. Але не могла зупинитися у своєму вічному бігу: «вона ж повинна». А коли їй повідомили діагноз та стадію, виявилося, що робити щось вже й пізно, але можна спробувати, хоч дуже дорого.

-Де я такі гроші візьму, – сказав чоловік, – ти мала раніше помітити, що з тобою щось не так. Відвалимо такі гроші і що? А якщо не допоможе? Тобі все одно буде, а мені борг віддавати?

-Я одружитися зібрався, – відповів брат, – гроші на весілля відкладено. Ти давай, це… тримайся.

-А як я житиму? – влаштувала істерику мама. – Невістка хіба за мною ходитиме? Ти сама винна у всьому. Не береглася, не думала, що рідних введеш у такі витрати. Егоїстка. Ти мала раніше звернути увагу на те, що не все добре з тобою.

«Повинна, повинна, повинна», — дзвеніло у вухах у Тані. І тільки син, який дізнався, що з його матір’ю і скільки потрібно грошей, мовчки пішов і написав заяву в інституті, і гроші, сплачені за рік, а справа була у вересні, йому повернули. А потім працювати влаштувався.

Таня пішла лікуватись. І допомогло. І ніби разом із хворобою розпрямила Таня спину і скинула весь свій величезний обов’язок перед усіма.

І квартиру собі винайняла, пішовши від чоловіка, а потім розлучилася і поділила на три частини гроші від продажу нею, між іншим, заробленої трійки. Вони з сином взяли по квартирі з іпотеками, а чоловік свої гроші прогуляв, повернувся до передмістя до старих батьків.

А мама живе з братом та його родиною, намагається Тані нагадати про обов’язок, дзвонить, лається. Та ще й брата, нарешті, з Таниною роботи попросили, бо вона перестала заступатися та покривати його косяки.

І тепер вона невдячна дочка, яка не виправдала надій, віроломна дружина, яка позбавила чоловіка квартири, погана сестра, яка нічим не допомогла рідному братові, а ще й свою стару матір на його плечі звалила.

Зате Таня вперше в житті на 6-му десятку років нікому нічого не винна. Вона майже молода, майже здорова і син у неї є, який виріс напрочуд, порядним. Раніше скинути вантаж і забути про вічний обов’язок. Ну гаразд, краще пізно, ніж ніколи.