Я виросла в інтернаті. І до РАЦСу йшла прямо звідти. Від нашого знайомства зі Славою до весілля пройшло всього два місяці. Я вірила, що у нас буде справжня сім’я, діти

Ну ось, скоро вас випишуть, – змінюючи пов’язку, сказала медсестра.

– Вже знаєте, куди відправитесь?

– До нього, – відповіла я.

– Людоньки! І це після всього, що він зробив?!

Я притихла і задивилася у вікно…

Я виросла в інтернаті. І до РАЦСу йшла прямо звідти. Від нашого знайомства зі Славою до весілля пройшло всього два місяці. Я вірила, що у нас буде справжня сім’я, діти, ми будемо любити один одного… Та минув медовий місяць, і почалась реальність.

Перший раз я відчула його важку руку через пів року після весілля. А причиною було те, що я засиділася у сусідки, і коли Славко повернувся з робота, дома не було приготовленої вечері. Я вибачилася, подумавши, що Славік правий. Я благала більше так не робити. Чоловік пообіцяв… А через недільку свою обіцянку порушив.

Того дня я просто благала його, щоб він перестав так часто випивати, і за це й отримала… Тоді він сказав, що буде робити все, що йому заманеться. І робив: пропадав частенько на декілька днів, а коли приходив додому, то звинувачував мене у зраді.

Коли Славік дізнався, що я чекаю дитину, ніби змінився. Але не довго тривала моя радість. Через пару тижнів я втратила дитинку. Після цього все почало повторюватися.

Я пробачала. А все тому, що крім нього у мене нікого не було. Він це розумів і користувався.

Я завагітніла вдруге, та Славко і далі заглядав у чарку, і зганяв злість на мені. Я сильно хвилювалася за дитинку. А потім настав цей роковий день. Повертаючись з роботи Славко застав мене за розмовою з сусідом.

Дома він сказав, що сусід Василь мій любовник, і насправді ця дитина від нього. Я злякалася і закрилася у ванній.

– Я тебе все рівно дістану, – говорив чоловік. Я чула як він знервовано бігав по квартирі. Нарешті настала тишина, але я не стала виходити. У ванній я почувалась безпечно, а через декілька годин там і заснула… А прокинулась від запаху диму.

Коли відкрила двері ванної, побачила перед собою вогонь. Вся квартира палала. Пам’ятаю лише те, що одразу ж рванула до вхідних дверей, закривши обличчя руками. Все інше мені розповіли вже в лікарні, коли я прийшла в себе через декілька днів. Мене знайшли на сходовій клітці і викликали швидку допомогу.

В голові крутилась одна єдина думка: “Що з моєю дитиною?”, та на жаль, її врятувати не вдалось. Мені так було важко, що я не хотіла виписуватися з лікарні. Хоча деколи й думала, що це на краще. Можливо чоловік зробить так, щоб я зникла з цього світу назавжди.

Завідуючий відділенням, знаючи мою історію, залишив мене на недільку довше. Та саме неочікуване сталося пізніше – в сусідньому районі відкрили приют для таких жінок, як я… Я розплакалася, коли дізналася про це. Зовсім чужі мені люди подарували можливість на життя. Цим приютом керувала жінка, яка пройшла через таку ж долю, як я. В цьому домі їх жило десятеро, я була одинадцята…

Ввечері, під час перев’язки, до мене підійшла сусідка по кімнаті.

– Покажи, – попросила, показуючи на мої руки. Я дозволила глянути на сліди від вогню.

– Хто це зробив? Чоловік? Мій такий же…

Сусідка допомогла мені піднятися з ліжка, а потім глянувши уважно на мене сказала: “Добре що з обличчям все гаразд”.

– Ти неймовірна красуня! Ти про це знаєш?

Я мовчала. Просто не розуміючи, про що вона говорить.

Валя не реагувала на мою розгубленість, і пішла в коридор. Назад вона повернулася не одна, а з Вірою.

– Віра, хороший перукар, – сказала та з усмішкою. Любу жінку може перетворити на богиню!

Так у мене з’явились подруги. Ми разом куховарили на кухні, прибирали, прали. А одного разу після приготування вечері я познайомилася з Олегом. Звичайно я бачила його і раніше, але так, проходили повз.

А того дня ми сиділи, і разом чисти картоплю на наступний день.

– Як ти опинилася в цьому домі? – спитав він.

– Мене сюди після лікарні направили, – тихо сказала я. – А ти?

– Випадково… – почав він, і одразу ж змінив тему. – Знаєш, а ти дуже красива…

Я почервоніла від таких слів, що аж затремтіли руки – і я порізалась.

– Боляче? – Олег допоміг мені дойти до умивальника.

– Підстав палець під воду, – він обережно взяв мою руку, і закотив рукава.

– О людоньки, що це?

– Чоловік… Хотів… Шкода що йому це не вдалося… Він позбавив мене найдорожчого в світі…

– Дитинки, – тихо добавив він. – Моя дочка також була моїм життям. Дружина відібрала її. Вона покинула мене, як тільки дізналася, що я банкрот. Все майно було записане на неї. Та найгірше те, що я не маю змоги бачитися з донечкою. Я також думав як і ти, що краще б мене не було на цьому світі, але все в Божих руках. Ми тут не просто так…

– А для чого? – спитала я.

– Щоб зрозуміти, що в людей і гірше складаються долі. Проаналізувати свої помилки, і почати життя з чистого аркуша.

Я видихнула…

– Це не так і просто.

– Нічого, все буде добре! – засміявся Олег.

З того часу він завжди був поруч. Коли я працювала в саду, там завжди був він. Я розносила обід, він завжди робив те саме.

– А у нас з’явилася закохана парочка, – шепнула мені Валя, під час наступного дежурства на кухні, – Я про тебе і Олега!

– Дурниці, – сказала я.

– Дурниці? – перепитала вона, дивлячись прямо в очі. – Жаль, тому що це найкращий чоловік, якого я лише зустрічала на цьому світі.

– Звичайно, Валя права, – думала я. Він такий добрий, веселий, ніжний, розумний… І також багато чого пережив.

Ми з Олегом, як і раніше частенько зустрічалися. Могли годинами гомоніти на кухні за чашечкою чаю. Інколи він намагався поцілувати мене, або взяти за руку, але я чомусь була проти. Все змінилося в мій день народження. Олег приніс мені подарунок. Це був білосніжний ангелик, який тримав в руках зірочку, і вона миготіла. На душі стало так тепло.

– Вона впала з неба? – пожартувала я.

– О, так, – серйозно відповів Олег. І сказав, що вона моя. Що зірочка загубилася, тому мені так не щастило досі в житті.

– Але тепер все змінилося, і ти будеш щаслива.

– Можливо, – схвильовано дивилась я на нього. – Але ніяка зірочка не принесе мені щастя, якщо тебе не буде поруч. – Я нахилилась і сама його поцілувала.

З того часу пройшло пів року. Я розлучилася і знову ж таки вийшла заміж. Директорка приюту допомогла нам обом з роботою, і дякуючи цьому, ми змогли взяти квартиру в оренду.

Минуло стільки часу, а мені досі не віриться, що я можу бути щасливою та коханою. Олег каже, що все це через щасливого ангелика з зірочкою в руках. Але я знаю, що повинна подякувати медсестрам та завідуючому лікарні, де мене лікували. Валі і Вірі, директорці приюту. Боюсь навіть думати, що могло зі мною бути, якби не ці люди в моєму житті.

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook