Якби діти потребували житла, ми б з радістю їм допомогли. Але наші син і донька житлом забезпечені, тому бабусину квартиру ми вирішили залишити собі

Два роки тому мені дісталася квартира від мами. Я вирішила її здавати. У нас з чоловіком є ​​дорослі син і дочка. У них вже свої сім’ї, діти. Житлом, начебто, діти забезпечені. Син ще виплачує кредит, але через кілька років ця квартира буде його, а дочка з чоловіком купили квартиру.

Нам з чоловіком вже по 60, ми вирішили спадкову квартиру здавати, щоб мати додатковий заробіток до пенсії. А ось у дітей на цю нерухомість, як виявилося, зовсім інші плани. Спочатку син почав заходити все частіше і частіше, і все з натяками: як важко платити іпотеку, на дітей менше коштів залишається, як би добре було все сплатити відразу.

А потім і дочка почала: у випадку розлучення. мені, мовляв, нічого не світить, квартира чоловікова. А мені б своє хоч щось треба мати…

Так вони ходили до нас по черзі, поки одного разу не зіткнулися в дверях. Вони почали завалювати нас подарунками, приїжджати до нас в гості з онучатами, запрошувати нас до себе. За ті півроку я бачила онуків в кілька разів частіше, ніж за весь час до цього.

Ми з чоловіком давно зрозуміли, на що вони натякають. Та ось тільки від них адже допомоги не дочекаєшся: син каже йти до доньки, бо у неї більше вільного часу, а донька нас відправляє до сина. Віддай ми їм квартиру – зовсім без допомоги залишимося на старості років.

Вирішили ми прямим текстом дітям сказати про наших планах на цю нерухомість. Запросили їх в гості, стіл накрили. Вони приїхали з сім’ями. Ось тільки не очікували, що їх обох покликали – кожен хотів, щоб квартира дісталася лише йому.

Посадили всіх за стіл і пояснили, що квартира потрібна нам самим – ціни ростуть, зарплати у нас маленькі. Ось якби діти потребували житла, ми б з радістю їм допомогли.

Діти встали і ображені на нас, пішли. Було так прикро – ми і так багато в чому собі відмовляли, коли їх ростили. І важкі часи діти навіть не помічали – у них завжди на столі був був кусень хліба і шматок м’яса. Невже, ми щось упустили в їх вихованні?

Вони не дзвонять і не пишуть. Я не бачила внуків вже рік. Коли ми їм дзвонимо, вони або не беруть слухавку, або, немов змовившись, відповідають: «Ви проміняли дітей на квартиру».

Я вже готова її продати, гроші навпіл між дітьми поділити. Аби онуків побачити. Адже діти їм навіть наші подарунки залишають поза передачею. А чоловік уперся. Чи не хоче продавати і мене відмовляє. Каже, одумаються діти, зрозуміють що не в квартирі щастя.