“А що я буду доводити?” Тоня Матвієнко – про російську мову в будинку мами, прикрі чутки про свій шлюб та життя за кордоном

Популярна співачка Тоня Матвієнко досі переживає дуже непростий період: у жовтні минулого року вона передчасно втратила маму – Героя України та народну артистку Ніну Матвієнко. Перед нашою розмовою менеджер Тоні озвучив прохання: не запитувати про це, бо дуже болить.

Але, як ми не старалися обходити в розмові важку для артистки тему, все одно вона з’являлася – мамині звички, вподобання, методи виховання. В інтерв’ю OBOZ.UA Тоня Матвієнко зізналася, як війна змінила її стосунки з чоловіком – співаком Арсеном Мірзояном, розповіла, що вони пообіцяли одне одному, коли Тоня з дочкою виїжджали за кордон, де знайшли тимчасовий прихисток, а також розказала, яку мрію вдалося здійснити в свій день народження.

– Тоню, а ви знаєте, що ваш номер телефону всього однією цифрою відрізняється від номера популярної телеведучої з телеканалу “1+1” Валентини Хамайко?

– Я знаю про це. Якось записувала пісню “Дитячий сміх”, і вона з дітьми була у моєму відеоролику. Коли скинули її телефон, дивлюся: та це ж мій номер! А вона мені зізналася потім, що їй інколи телефонують і питають Тоню Матвієнко.

– Коли зателефонувала вам сьогодні у призначений час для інтерв’ю, ви попросили трошки перенести розмову, бо куховарили.

– Зелений борщ зварила.

– Один із ваших нещодавніх постів у Facebook саме про це, однак готував Арсен. Ви по черзі куховарите?

– У мене чоловік дійсно теж непогано готує. Але якщо проаналізувати цей тиждень, я варила борщі, супи, а він зробив фарширований перець – дуже таке люблю. І, як на мене, все, що готується з допомогою м’ясорубки, повинен робити чоловік. Тому м’ясне – це Арсен. Можливо, ще тому ця страва готується лише його руками, бо у мене не вистачає терпіння оте все фарширувати, а в нього швидко виходить.

Зізнаюся, ми з чоловіком у Києві в ресторани не ходимо. Навіщо витрачати гроші, якщо це можна приготувати смачно самим? Щоправда, йому це подобається, а я роблю, бо треба. Ну а як інакше? Не сама живу, у мене родина. Ніхто не питає, чи я хочу готувати, прати, прибирати. Арсена частіше не буває вдома, багато їздить з концертами. Але коли з нами, підміняє мене в побутових справах, щоб відпочила.

– Ваша мама в інтерв’ю якось розповідала, що не дуже любить хатню роботу. А ви?

– Якби я обирала, то краще б їсти готувала, ніж прибирала. Тому в нас є помічниця. Я підтримую порядок протягом дня, а вона приходить раз на два тижня і ретельно прибирає весь будинок. Я взагалі не люблю побутові справи. Я люблю їхати кудись, бути в постійному русі. Але побутом потрібно займатися, куди дінешся? Однак якщо повністю поринути в цю рутину – вона може сильно “підрізати крила” творчій силі. Тому стараюся це всіляко контролювати (сміється).

– Зараз у вас насичений робочий графік?

– Так, бо пішла працювати викладачкою в університеті. А на вихідні зазвичай кудись їду з концертами, багато з яких благодійні. Дуже себе завантажила, і певним чином зробила це навмисно, що хоч трошки відволікатися від тяжких думок. Активно продовжую займатися творчістю. За цей рік в мене є вже дві пісенні прем’єри. У березні представила пісню “Ти – це я”, яку присвятила мамі. Композиція про те, що всі ми – продовження свого роду. Можемо бути зовнішньо навіть не схожі на батьків, але звички, голос, рухи – у цьому всьому вони дуже добре впізнаються.

– А нещодавно ви презентували ще одну прем’єру – кавер на пісню Святослава Вакарчука “Друг”. Кому ви присвятили свою версію: Арсену чи ні?

– Чесно кажучи, я її нікому не присвячувала, лише переспівала. Ну і Арсен мені не друг, він мій коханий чоловік. А ця пісня про те, що ти не можеш бути у стосунках з другом, якому свого часу не зізналася в почуттях. У реальному житті в мене не було історії, щоб я кохала свого друга. Завжди було навпаки: у мене були закохані мої друзі.

– Кому належить ідея переспівати хіт Вакарчука? І як Святослав відреагував на вашу версію?

– Все сталося порівняно спонтанно. Через кілька днів, як пішла мама, я сіла передивлятися повідомлення зі словами підтримки в месенджерах. Одне з них було від Святослава. Звісно, я подякувала й одночасно запитала, а чи не міг би Святослав подарувати мені пісню? Відповідь була схвальна, запитав тільки: “Яку саме?” Яку я обрала – ви вже знаєте. Дуже вдячна за можливість представити свою інтерпретацію легендарного хіта.

Під час роботи над треком зі Святославом ми не радилися. Він почув мою версію вже в день прем’єри та надіслав мені повідомлення з текстом “молодець” та блакитне та жовте серденька. До речі, над саундом працювала команда з Іваном Клименком. Він є автором пісні “Стефанія”, з якою Kalush Orchestra перемогли на Євробаченні-2022, а також написав Teresa & Maria, з якою цього року Alyona Alyona та Jerry Heil тріумфально виступили у Мальме. До речі, повертаючись до попереднього запитання, – цю роботу можна присвятити нашим захисникам та захисницям – вони наші справжні друзі! Саме тому головним героєм відео я запросила не актора чи модель, а військового – Андрія Максимчука з позивним “Бетмен”. Він дійсно герой нашого часу.

– Цікаво, а у вашому житті залишилися друзі із шкільних років?

– Це більше дівчата. У мене є, наприклад, Женя – моя найкраща подруга була в школі, і ми досі товаришуємо. Вона – хрещена моєї старшої доньки. Живе за кордоном вже давно, інколи приїжджає. Дуже близька мені людина. Саме вона в січні, коли я переживала дуже непростий період після втрати мами, наполягла на тому, щоб приїхала до неї, оплатила квитки. До речі, в мене там і благодійний концерт відбувся – в одному з українських закладів. Чомусь у мене майже ніколи не виходить, вирушаючи на якийсь відпочинок, поринути у суцільний релакс. Коли кудись їду, і в мене немає з собою кофра із сценічним костюмом, лякаюся, думаючи, що десь його залишила. Звикла, що весь час у дорозі у мене в одній руці – валіза, в іншій – чохол з костюмом.

– Ви навчалися в знаменитій столичній школі ім. Лисенка (Київська середня спеціальна музична школа ім. Лисенка при Київській державній консерваторії. – Ред.). Відомий скрипаль Василь Попадюк розповідав нам в інтерв’ю, що навіть у радянські часи – це був острівець українства.

– Так, приміром, мене в піонери вже не приймали. А мої однолітки з інших шкіл ще бігали з червоними галстуками. І шкільну форму я носила лише до третього класу, а моє оточення в дворі продовжувало ходити до школи у костюмах. Російська мова як предмет дуже швидко в нас закінчилася, а в інших київських школах її вивчали до випускного класу.

– Однак в одному інтерв’ю ви розповідали, що в юності розмовляли російською.

– Так у мене досі у молодшої дочки Ніни в класі розмовляють російською! Я не пам’ятаю, щоб у дитинстві якось задумувалася про це. Всі розмовляли – та й і я з ними. Але мама моя – думала. Всім, хто до мене в гості приходив, казала так: “У мою хату переступаєте поріг, а тут всі розмовляють українською. Не хочете? Йдіть собі і можете більше не приходити”.

У моєму дитинстві у нас, до речі, завжди були гості – і на свята, і просто так. Цікаво, але Новий рік ми ніколи з розмахом не святкували. А ось Різдво – зовсім інше. На Святвечір до нашого будинку приходили колядувати великі народні колективи. Черга стояла! Однак треба сказати, що таке при радянські владі не дуже віталося, але до Ніни Матвієнко приходили без остраху. Щоправда, виникала інша проблема: кожному треба щось дати. А це було у непрості 90-ті, грошей – не напасешся. То мама виносила всю нашу комору – консервацію, картоплю.

– Ваша мама на той час багато гастролювала. Сумували за нею?

– Ми якраз з цього приводу доволі часто сперечалися. Я згадувала, що вона тоді дуже рідко була вдома, часу для мене залишалося небагато. Вона не погоджувалася. Але, як би там не було, я не була дитиною, що трималася за мамину спідницю, а досить самостійною і зайнятою людиною. У школі завантаженість – ого-го! А тато прекрасно справлявся із домашніми обов’язками. Прокидаєшся вранці, а в кухні на столі – молоко і булочка з медом.

Зараз тато мешкає з нами. Коли вони з мамою роз’їхалися, жив окремо. Він досі працює (Петро Гончар – директор музею Івана Гончара в Києві. – Ред.), не хоче бути обузою для нас. Вирішує всі питання щодо свого життя самостійно, ніколи ні про що не просить. Навіть нам допомагає – може забрати Ніну зі школи. Раніше з цим дуже допомагала мама. А тепер ми живемо так: я, тато, Арсен та маленька Ніна. Старша дочка Уляна зі своїм хлопцем – окремо. Вже доросла – 25 років. Займається режисурою, а також продюсує YouTube-канал про кулінарію.

– Ви маєте двох старших братів, але про них мало що відомо.

– Мій старший брат Іван (по церковному Януарій) – іконописець, художник, архітектор, він свідомо обрав шлях служіння Богові. Заведено вважати, що людина йде в монастир, коли у її житті щось сталося. У випадку з Іваном все зовсім не так. Він йшов до цього рішення довго, роками. Його життя дуже цікаве. І найголовніше – він щасливий. Андрій, ще один мій брат, зараз служить у Нацгвардії. Ми бачимося – вони приїжджають до нас у гості.

– Свого часу ви вклалися з Арсеном у придбання квартири, а будинок став довгобудовою. Ситуацію вдалося вирішити?

– Ні, з квартирою досі нічого не вирішено. Будинок добудований, але його не можуть ніяк здати. Сподіваємося, що з часом проблема таки вирішиться. Але ми нічого зараз не загадуємо. Живемо, як живемо. Які плани під час війни взагалі можуть бути?

– Перший рік після повномасштабного вторгнення ви з дочкою мешкали за кордоном, де знайшли тимчасовий прихисток. А пізніше зізнавалися, що неохоче згадуєте той час. Чому?

– Я дуже хотіла повернутися додому. Звичайно, дякувала Богу, що ми з Ніною у безпеці, живі-здорові. Але дуже хотілося до чоловіка, до мами, в Україну. Це не моє життя, ніколи не хотіла жити за кордоном. Мій дім тут, в Україні, а там мені немає що робити. Часом доводилося навіть переконувати себе, що все лише на краще. А коли нарешті вирішила повертатися, так легко стало на душі. Зрозуміла, що це обман був, що мені добре.

Але це мої внутрішні відчуття, зовнішньо – і справді все було непогано. До мене всі гарно ставились, але серце розривалося. У записнику закреслювали з Ніною дні, які наближали нас до поїздки в Київ. Дочка теж дуже хотіла додому. Але, слава Богу, не плакала, не нервувалася, слухалась мене. Я дуже раділа, що вона була спокійною. Чи думаю я знову поїхати у те британське місто, де ми жили з Ніною? Як турист, можливо. Ну ще, щоб побачитися з людьми, з якими подружилася. Ще хочеться поїхати за кордон поспівати. Дітей звозити на море.

– Але ця мрія, здається, нещодавно таки здійснилася?

– Так, я захотіла поїхати у свій день народження у квітні в Одесу. Мене, щоправда, від цього дуже відмовляли, бо ситуація там, самі знаєте, непроста. Бідна вона, наша Одеса-мама… Але ми таки вирушили з рідними та друзями до моря і провели там прекрасні два дні. Навіть в один із днів вдалося позасмагати – таким був сонячним. Ще вдалося трошки погуляти Одесою. Я люблю різний відпочинок: і активний, і пасивний. Головне – вибратися з дому. Нехай навіть в інше місто на концерт. Їдеш у машині, дивишся у вікно, зупиняєшся на заправках, випиваєш каву, хот-дог їси – це для мене теж може бути прекрасним відпочинком.

– А в одному інтерв’ю ви сказали, що створили свій світ, у якому дуже добре.

– Створити свій світ – це позбутися токсичних людей і бути з тими, хто в тебе вірить. У моєму випадку – в мою творчість. І друзів треба теж вибирати правильно.

Просто коли дорослішаєш, розумієш, що весь непотріб і бруд з життя треба викидати. Інакше свій світ створити не вдасться. І тоді настільки екологічно будеш ставитися до життя, що не дозволиш, щоб непотрібна людина зайшла в твій дім. А я дуже добре відчуваю, хто просто хоче зазирнути в життя артиста, а хто по-справжньому цікавиться тобою як людиною.

– Війна вплинула на ваші стосунки з Арсеном?

– Коли я їхала за кордон, він сказав, що обов’язково дочекається. І я пообіцяла йому. Ми це проговорили в машині. Ми дуже боялися одне одного втрати – це просто фізично відчувалося. Хоча в нас така італійська родина (сміється). Можемо покричати, посуду трохи потовкти, а потім обнятись. Обоє дуже емоційні. Звичайно, намагаємося контролювати себе, щоб сварок не було при Ніні. Але, слухайте, ми ж не роботи якісь, а люди!

– А пам’ятаєте, тоді в ЗМІ ширилися чутки про те, що ви не разом? Як на це реагували?

– Та ніяк. Постійно щось пишуть – реагувати на все ніякого здоров’я не вистачить. Коли брала участь у “Голосі країни”, писали, що некрасива та неталановита. То що, мені їх слухатися? А з приводу мене і Арсена чутки пішли з подачі блогерів. Один розповідав, що розлучилися Дантес з Дорофєєвою. А інший закинув інтригу: “То може, і Мірзоян з Матвієнко також?”. А той відповів, що може. І воно пішло гуляти.

А що я буду доводити? Зайдіть у соцмережі, подивіться. Я не думаю, що якби ми були не разом, то так пристрасно обіймалися б під час зустрічі. Навіщо мені таке треба? Якби я розлучилася з людиною, то зустрічей би вже не було. Був би вже хтось інший. Я жартую (сміється). Але те, що ми не розійшлися, залишилися разом, – це правда. Інша справа, що живемо тепер в іншій реальності – під час війни. Маємо думати про гроші, які треба не лише на себе заробляти, а хлопцям на дрони збирати.

– Зараз важче стало із заробітками?

– Звичайно, важче. Чого, думаєте, я пішла викладати? Хоча ця робота мені дуже цікава. Я взагалі люблю людей. І спілкуватися теж люблю. Студенти кажуть, що я дуже добра викладачка, – мені приємно. А співами зараз багато не заробиш. І майже у всіх артистів така ситуація. Я думаю, що більше живуть з прослуховуванням пісень на музичних платформах. Не з концертів.

– Тоню, а ви така пряма та щира, як мама. У житті це вам не шкодить?

– А хто сказав, що так жити важче? Мені здається, навпаки, дуже просто.