Але ж ти все одно рано чи пізно вийшла б заміж? А навіщо мучитися та чекати?

– Але ж ти все одно рано чи пізно вийшла б заміж? А навіщо мучитися та чекати? Вважай, що я спрацював на випередження

Лада була на дні народженні подруги. Зібралася компанія. Трішки випивали, смажили м’ясо-гриль, слухали музику – словом, плідно провели час.

Серед гостей був якийсь Віталік. Подружка прошепотіла Ладі:

– Зверни на нього увагу! Хлопчина кумедний, але серйозний. У поліції працює, нещодавно стажування закінчив. Хапай голубчика, поки ніким не зайнятий!

Але полісмен Віталік Ладу не зачепив. Простий якийсь, лопухуватий. Не від цього світу. Її приваблювали чоловіки зовсім іншого типу.

Проте, коли Лада зібралася додому, подружка мало не силоміць випхала Віталіка їй у провожаті:

– Ладо, я тебе одну не відпущу! Їдьте разом, удвох веселіше… та й безпечніше. Район у нас неспокійний.

Віталік слухняно поплентався проводжати незадоволену Ладу. Відразу видно: виконавчий служака!

– До самого дому вести мене не треба! – Поставила умову Лада. – Ідемо до того повороту – і розходимось. Бай-бай.

– Ти певна? – спитав лопухуватий Віталік. – У плані громадського порядку та безпеки район тут небезпечний. Я в поліції лейтенантом працюю, знаю. Кримінал страшний!

– Я не дівчинка – квіточка, сама в цих місцях росла! – Відрізала Лада роздратовано. – Не лякай, лейтенанте, не боюся!

Песиміст Віталік йшов і занудно бубонів, що головне в його роботі – не розкрити злочин, а запобігти йому. Лада позіхала і морщилася. Коли настав час розходитися, Віталік сказав:

– Ось і поворот! Ти не хочеш, щоб я проводжав тебе далі? Там небезпечна ділянка. Неадекватні всякі тусуються, Коля-Бобер, Мишко-Заначка… Он у тебе сережки у вухах стирчать. Якщо побачать – підбіжать і стягнуть!

– І що ти пропонуєш? – Запитала Лада.

– Пропоную спрацювати на випередження! – Діловито сказав лейтенант Віталік. – Залиш сережки мені – і йди спокійно. Якщо раптом підкотять пацики, ти скажеш: «Спізнилися, хлопці! Мене вже пограбували!» І покажеш, що у вухах нічого немає. Вони одразу відчепляться. А сережки я тобі потім поверну. Я не обдурю, я на боці закону!

Лада подумала, що Віталік дивний і кумедний тип. Але сережки були недорогі, не шкода. Відібравши прикраси, вона урочисто вклала їх у руку супутника.

– Умовив, мій шерифе! – Усміхнулася вона. – Запобігти грабіж і залишимо пациків з носом. Тільки дивися, щоб тебе самого не обікрали. До завтра, сонечко, на добраніч.

Лада кинулась у темний провулок. Через кілька хвилин вона почула, що ззаду її хтось наздоганяє.

– Лада, стривай, це я! – долинув голос лейтенанта Віталіка. – Мені тут спало на думку…

– Що ще?

– Сережки тепер у тебе не заберуть, бо їх нема. А сумочку ми забули! Побачать на пустирі самотню дівчину із сумочкою – і теж не стримаються. Вирвуть і втечуть. Там за минулий місяць уже двадцять два пограбування було!

Лада подивилася на свою сумочку. Нічого особливо цінного там не було: ключі, колготки, гребінець, косметичка.

– Пропоную знову спрацювати на випередження! – сказав Віталік. – Довір мені сумочку і йди без нічого. Не хвилюйся, все поверну в цілості. Зате якщо до тебе підскочать ти скажеш: «Спізнилися, хлопці! Мене вже…»

Зітхнувши, Лада переклала ключі від будинку до кишеньки спідниці та вручила сумку своєму сумлінному вартовому.

– Ти справжній служитель закону! – Посміхнулася вона. – За десять хвилин запобіг аж два пограбування. Ще раз на добраніч. Я пішла!

Ладі треба було пройти старий залізничний пакгауз і пройти вузькою доріжкою з насипу. Однак перед пакгаузом Віталік знову її спіткав.

– Лада! Ладочка, почекай!

– Господи … що знову?

Віталік тицьнув пальцем у темряву:

– Ти підходиш до найстрашнішого місця! Видимість нульова, перехожих немає. Минулого місяця на тій ділянці обчистили тридцять вісім людей! А у тебе на грудях телефон висить – ніби сам напрошується, щоби відібрали!

– І ти пропонуєш…

– Пропоную запобігти можливому злочину і віддати мені на зберігання свій мобільник! Завтра ж віддам!

Далі так продовжуватись не могло. Лада вибухнула.

– Як ти мене дістав! Це що нові методи поліцейської профілактики?
Обібрати жінку до нитки, щоб пацикам нічого не дісталося?

– Зате душа твоя буде спокійна, – застерігав лейтенант Віталік. – Підскочать до тебе, скажуть «Пані, давай телефон!» – а ти скажеш: «Вибачте, хлопці. У мене його вже…»

– Геніальна ідея! – вирувала Лада. – Слухай, може, ти мене ще й покусаєш заразом?

– Навіщо?

– Ну як? Раптом на мене нападе бродячий собака, а я відповім: «Вибач, песик, мене вже покусали…». І вона зрозуміє, що “роботи” їй вже нема. А може, не розмінюватися на дрібниці та віддати тобі взагалі все, включаючи білизну?

– Щодо білизни – гарна думка! – зрадів Віталік. – У такий спосіб ми знову спрацюємо на випередження! За той місяць тут сталося три зґвалт ування. Але якщо до тебе сунуться пацики з хтивими намірами, ти їм сміливо скажеш: «Спізнилися, хлопці. Мене вже того…»

– Досить! – Закричала Лада. – Ти не поліціянт, а справжній маніяк! Скажи, милий шерифе, за останній місяць тут нікого не вби вали цеглою по голові?

– Начебто ні…

– Давай спрацюємо на випередження, ніж мучити народ очікуванням? І якщо ти ще раз наблизишся до мене – я гримну тебе ось цією цеглою!

– Та гаразд тобі голосити! – сказав лейтенант Віталік зовсім іншим голосом.

– Забери свої речі, я ж пожартував. Зате провів тебе майже до самого будинку – і дорога промайнула непомітно!

І Лада зрозуміла, що Віталік справді провів її додому… хоч і вельми оригінальним способом. Хоча здавався тютею і лопухом!

…Вони стояли в загсі у весільному вбранні та над ними лилася красива музика.

– Сама не зрозумію, навіщо виходжу за тебе заміж, – сказала Лада. – Як згадаю нашу першу зустріч… Тебе за твої жарти послати якомога далі мало було!

Віталік знизав плечима:

– Але ж ти все одно рано чи пізно вийшла б заміж? А навіщо мучитися та чекати? Вважай, що я спрацював на випередження.