Бачили вже львівську тьотю і її чоловіка, які принижували військового? З’ясувалося, що ніхто у них не у війську, – журналістка

“Бачили вже львівську тьотю і її чоловіка, яка принижувала військового, що цілком законно пройшов без черги в банку? Вона там верещить, що у нього «руки-ноги цілі»,   і в неї син начебто у війську”, – пише журналістка Тетяна Трощинська на своїй сторінці у соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:

“З’ясувалося, що ніхто у них не у війську, їх уже звільнили з роботи, ну, може, ще будуть судитися за відновлення. Але я навіть не про цей конкретний випадок.

Бо таких і схожих випадків є багато.

Водій автобуса відмовився безплатно везти ветерана.

Ветеранку принижували в маршрутці, бо показала посвідчення.

Ми натрапляємо на це щодня.

Я б дуже хотіла, щоб це було винятками, а не нормою, але давайте без особливих ілюзій.

Я думаю, що обурення в соцмережах, справи про хуліганство, виховні бесіди з правоохоронцями — це все, очевидно, є, але цього замало, і воно не про систему, а про реактивність.

Скандал — обурення — реакція.

Скандал — обурення — реакція.

А скільки військових, чоловіків і жінок, не є публічними. І не напишуть про це в соцмережах.

Для того, щоб це змінити, мала б бути окрема цілеспрямована політика:

— інформаційна кампанія, яка пояснює нормальність пільг військовим і розповідає про те, які вони є (от прямо інформаційні стенди в банку чи в маршрутці);

— навчання на робочих місцях, робота з упередженнями й тупістю, наприклад, щоб нікому в голову не приходило говорити щось про руки-ноги;

— дієва гаряча лінія, куди можна поскаржитися на такі випадки у транспорті або в закладах громадського харчування;

— дієві службові розслідування, відсторонення від роботи, штрафи на робочих місцях тощо.

Ну і в ідеалі — прозоріші правила бронювання, наприклад. Бо це теж усе мало б бути частиною комплексних рішень.

Хоча навіщо я це пишу. У країні, де верховний головнокомандувач четвертий рік боїться на пресконференції слово «мобілізація» публічно сказати. Це я щось захопилася, перепрошую.

Та все ж — це все питання не лише моралі/аморальності, це питання наявності механізмів покарання і превенції, а не «звільнили з роботи», як усі ЗМІ написали.

І це питання того, як ми вибудували панівний суспільний наратив: військовий — це честь і повага, відтак — переваги статусу, чи військовий — це той, хто не втік, не відкупився, лох, словом? Як часто вважає цей мовчазний натовп у всіх цих публічних кричущих ситуаціях.

Але є ще два — найголовніші — моменти. Такі та схожі ситуації триватимуть, доки всі навколо мовчатимуть, ховатимуть очі та відходитимуть убік — люди, які це бачать.

Доки казатимуть «нє нєрвіруйтє водітєля, он нас вєзьот» (це мій особистий кейс, коли я захистила людину в маршрутці).

Доки цей натовп із правами, але чомусь без жодних обов’язків, не захистить військового чи військову, а вдаватиме, що його це не стосується.

Що вони тут просто їдуть, а самі нікого нікуди не посилали.

І друге — це все не зміниться, якщо військові будуть чужими людьми: братом сусідки, батьком іншого хлопця, сином якоїсь жінки з того кінця села, якимось чужим чоловіком, спеціально народженим для війни, дівчиною, «якій не сиділося вдома», тощо.

Бо своїх ти захищатимеш, а не відводитимеш очі.

Це зміниться тільки, якщо якомога більше людей на вулицях ідентифікуватимуть із військовими своїх синів, дочок, чоловіків, братів, близьких друзів і подруг. Бо знецінення ж як працює?

Воно працює і як механізм самозахисту: щоб не визнавати, що ти чи твоя близька людина на щось не здатна, чогось не зробила, ти береш і принижуєш те, на що здатні, що зробили інші люди.

Цей натовп, що завжди ховає очі, він же найчастіше боїться подивитися в очі власній малодушності. А взагалі — у військових не життя, а мед.

Можна в банку пройти без черги оформити інвалідність, на деяких заправках є знижка на бензин, час від часу видають труси та шкарпетки, можуть у госпіталі зрідка підлікувати, а якщо   дадуть відпустку — то і за кордон можна з’їздити. Дивно, що це все не так і популярно. (Іронія, раптом що)”.