Байдужість чоловіка зруйнувала нашу сім’ю, а він цього навіть не зрозумів…

Я ніколи не думала, що моє життя так повернеться. Коли ми з Ігорем тільки почали жити разом – усе було, як у кіно: квіти без приводу, вечері при свічках, подорожі. Він дивився на мене так, ніби я – центр його світу.

А потім усе потроху згасло. Спершу він перестав питати, як минув мій день. Потім – перестав помічати, що я взагалі поруч.

– Ігорю, може, підемо кудись разом у вихідні? – питала я якось.

– Та ні, я втомився. Хочу просто полежати, – відповів, навіть не відірвавшись від телефона.

У нас у кожного були свої гроші. “Так справедливіше”, — казав він. Але коли треба було щось купити для дому – пральний порошок, рушники, нову сковорідку – усе лягало на мене.

Я готувала, прасувала, прибирала. Навіть коли температура була під 40, він просто кинув:

– Якщо погано почуваєшся, не готуй щось складне. Я яєчню зроблю.

Звісно, яєчню він не зробив. І вечерю ми їли ту, що я приготувала, ледь стоячи на ногах.

Думала – може, це просто період, минеться. Та ні, стало тільки гірше. Байдужість – вона не кричить, не б’є, але нищить ізсередини. І от одного дня я зайшла до магазину по хліб. Переді мною в черзі стояла бабуся – сива, з теплою усмішкою. Ми розговорилися, якось випадково.

– Доню, а ти чого така сумна? – спитала вона.

– Та… просто втомилася.

– Від кого, як не секрет?

– Від життя, мабуть. І від чоловіка трохи.

Бабуся поставила кошик на прилавок, глянула мені прямо в очі й сказала:

– Якби я колись мала шанс піти, пішла б. Бо життя одне, і витрачати його на байдужість – найбільша помилка.

Ці слова, здавалось, упали мені просто в серце. Того ж вечора я зібрала речі, мовчки і пішла. Ігор навіть не одразу зрозумів.

– Ти що, куди це?

– В інше життя, Ігорю.

– Ти серйозно? Через дурниці?

– Це не дурниці. Це роки байдужості.

Минуло вже пів року. Він писав, дзвонив, намагався зустрітись.

– Я змінився, чесно. Повернись.

– Ти не змінився. Просто вперше залишився сам.

Зараз я живу одна. І вперше за довгий час – щаслива. Ранкова кава без напруги, нові плани, друзі, подорожі. Іноді думаю про ту бабусю з магазину. Якби не вона, може, я досі варила б борщ людині, якій усе одно.

Як вважаєте, я правильно вчинила? Що б ви робили на моєму місці?