«Батько прикрив маму». Під уламками київського будинку загuнули батьки військового, який тільки повернувся з фронту

Військовий Віктор Ганіч дивом вижив під час обстрілу Києва

17 жовтня Київ піддався масованим обстрілам з боку російських військ. Один із дронів-камікадзе влучив в житловий будинок у Шевченківському районі. Під уламками загинули п’ятеро людей, ще 16 сімей лишилися без житла. Доброволець ЗСУ Віктор Ганіч унаслідок обстрілу росіян втратив батька й матір, сам дивом вижив. У коментарі «Главкому» чоловік розповів жахливі подробиці трагедії та повідомив про проблему, із якою зіштовхнулися мешканці зруйнованого будинку.

Віктор Ганіч розповідає «Главкому»: напередодні трагедії повернувся в Київ, аби провідати батьків. Вранці, коли почалася повітряна тривога, вони разом мали спуститися з квартири на четвертому поверсі у сховище. Проте Віктор встиг вийти з будинку саме в той момент, коли у нього поцілив дрон.

«Ми прокинулись і я відразу ж сказав батькам, що всі йдемо у сховище – на парковку, яка розташована поруч із будинком. Вони погодилися, але коли ми стояли у коридорі – мама попросила мене спуститися першим і притримати їм двері, коли вони виходитимуть. Якраз у той момент, коли я вийшов із дверей під’їзду, був приліт. Батьки на той момент ще лишалися на четвертому поверсі. В той самий момент все почало руйнуватися, падати… Я розумів, що там уже немає нічого й нікого. Через кілька хвилин приїхали рятувальники й евакуювали всіх, хто був у лівій половині будинку пожежною драбиною. Від правої тоді лишилися тільки уламки. Після того в будинок не пускали – можна було тільки позбирати ті речі, які лишилися з того боку будинку. У мене лишилося тільки мамина сумка й фотоапарат вітчима», – розповідає військовий.

Віктор додає: його батьків знайшли першими, оскільки вони були на останньому поверсі. Тим, хто жив поверхами нижче, довелося чекати кілька днів, поки тіла їхніх рідних знайдуть.

«Ми жили на четвертому поверсі, коли рятувальники розбирали завали – моїх батьків знайшли першими, бо вони були зверху. У мами не було опіків взагалі – вона загинула через уламки. А у вітчима 95% тіла – в опіках. Я його впізнав лише за рожевим халатом.. Це єдине, що залишилося не обгоріле. Він закрив собою маму. А на другому поверсі жила сусідка пенсійного віку – її знайшли лише через два дні, коли уламки повністю розібрали. До того не могли дістатися до тіла», – пояснює захисник.

Без даху над головою: де живуть кияни, які лишились без житла?

Віктор Ганіч розповідає, що у нього у квартирі згоріли не лише особисті речі й техніка, а й усі документи, які були в родини. І тепер, аби їх відновити, доводиться обходити пороги держструктур, щоб довести, що він – той, ким називається. Така ж ситуація – і в 16 родин, які жили у зруйнованому будинку. Всередину, у розтрощену будівлю, їх рятувальники не пускають – надто небезпечна конструкція. Хоча й зайти в будинок неможливо – разом із половиною будівлі обвалилися й східці, тож тепер доступний лише перший поверх. Тому й знайти в руїнах документи – неможливо.

«У чому я вийшов – у тому й лишився. Все, що зараз на мені є – це все дали волонтери. Щодня мені доводиться їздити різними інстанціями, збирати документи й займатися відновленням маминих документів. Доводити, що я – її син, тепер потрібно займатися тим, щоб відновити свідоцтво про народження. На сьогодні з її документів у мене є лише свідоцтво про смерть і заключення судмедексперта.

Відновити мій паспорт – це теж довго. Я приходжу в державні інстанції, пояснюю ситуацію, що саме сталося, але мені відповідають: є визначена процедура, згідно з якою я маю чекати 10 днів на відновлення паспорта. А без нього ж я не можу ні стати в чергу на якесь житло, ні написати заяву на якесь умовне відшкодування чи компенсацію. Тому зараз потрібен час на відновлення документів. Після – повернусь на фронт», – розповідає Віктор.

Ще в день вибуху столичний мер Віталій Кличко пояснив: відновити будівлю неможливо – через вибух зруйновані опірні стіни. Тому мешканців дому ще того ж дня мали заселити у готелі й пообіцяли невдовзі вирішити питання з житлом. Однак люди досі розраховують лише самі на себе. Віктор живе у квартирі своєї бабусі – жінка тяжко переживає втрату доньки.

«У нас є спільний чат, в якому обговорюємо все, що стосується будинку, розселення тощо. То всі живуть або у родичів, або в інших квартирах, у кого вони були. Але всі одноголосно вирішили, що будемо стояти до останнього, щоб будинок відновили. Тим паче, що вже є досвід судів і війни за житло, коли тут будували багатоповерхівку й наш будинок намагалися зробити «опірним». Тоді забудовник хотів зробити спільну стіну для «свічки», щоб наш будинок був додатковою опорою для неї. І тоді ми відстояли, щоб цього не робили – довелося навіть ставити між будинками дошки. Зараз ми теж не хочемо віддавати цей будинок під демонтаж», – каже Віктор.