Чому українці ставлять огорожі на могилах і чому цього не роблять у світі

Ніколи не здогадаєтеся

У більшості країн Європи та США кладовища — це спокійні зелені простори без парканів, столів і лавок. Там могили не огороджують, адже цвинтар сприймають, як місце спільної пам’яті, де всі рівні перед вічністю.

В Україні ж навпаки — майже кожне поховання має свою огорожу, вимощену плиткою ділянку й навіть лавочку для відвідувачів.

Звідки походить ця традиція і чому вона зберігається — пояснює РБК-Україна.

Як виглядають кладовища за кордоном

Європейські та американські цвинтарі схожі на доглянуті парки. Могили розташовані в ряд, відділені одна від одної лише травою або низьким живоплотом. Територією опікується муніципалітет, тож сім’ям не потрібно самостійно облаштовувати місце поховання.

Люди приходять сюди не лише згадати близьких, а й просто відпочити в тиші серед зелені — це частина культури спільної пам’яті, де кожен рівний, а простір належить усім.

Звідки взялася традиція огорож

Спадок радянських часів.

У СРСР кладовища не мали централізованого догляду, тому кожна родина самостійно дбала про територію навколо могили. Щоб ніхто не проходив по «їхній землі», люди встановлювали паркани. Це стало звичкою, що збереглася й після розпаду Союзу.

Психологія власності.

Для українців могила — це своєрідне продовження дому. Огорожа сприймається як символ турботи й захисту, а також як спосіб «позначити» місце родини.

Сільські звичаї.

У селах кладовище часто було місцем зустрічей і поминань. Тому біля могил ставили лавки та столи — щоб провести час із померлими родичами під час поминальних днів.

Чому у світі відмовилися від огорож

Догляд і екологія. Паркан ускладнює косіння трави та прибирання.

Безпека. Металеві конструкції з часом іржавіють і можуть бути травмонебезпечними.

Рівність. За кордоном вважають, що після смерті всі рівні, тому не варто «відгороджувати» себе навіть на цвинтарі.

Естетика. Відкриті кладовища створюють відчуття спокою, а не тісного простору.

Чи змінюється ситуація в Україні

Так, поступово. На нових кладовищах у великих містах забороняють встановлювати огорожі — це частина європейського підходу. Люди дедалі частіше розуміють, що пам’ять про людину — не в металі чи плитці, а у догляді, молитві й повазі.
Втім, у селах традиція залишається: для багатьох паркан — це знак порядку, турботи й родинного зв’язку.

Думка священника

Священник ПЦУ, богослов і релігійний оглядач отець Іван Петрущак пояснює, що наявність або відсутність огорожі не має релігійного значення. Це лише культурно-історична традиція.

— На нашій території хтось багато років тому, щоб відмежувати одну могилу від іншої, зробив огорожу, і це перетворилося на традицію, якої дотримуються і зараз. За кордоном такої необхідності не було, — зазначив священник.

На його думку, найважливіше — не огорожа, а хрест і правильно проведений обряд відспівування. Адже пам’ять про людину живе не у залізі, а у серцях тих, хто приходить помолитися.