“Дід упав йому в ноги, цілував”: загuнув колишній гравець юніорської збірної України

Стримуючи російських окупантів на Донеччині, загинув колишній гравець юніорської збірної України з регбіліг Максим Швець. 14 липня поблизу селища Новолуганське біля Бахмута 23-річний спортсмен та солдат вступив у свій останній бій. Хоча, побувавши у квітні вдома, просив дідуся його дочекатися…

Як розповіла “Ямпільським вістям” класний керівник Швеця Юлія Сорочан, до 9 класу Максим мріяв про кар’єру футболіста, але потім у старших класах вирішив стати військовим. Він уже тоді був неординарною і волелюбною дитиною, яка вміла за себе постояти. news.obozrevatel.com

“Це сталося, коли почалася війна на Сході. Він ще тоді впевнено зробив свій вибір і твердо сказав мамі, що вчитиметься, щоб обороняти Україну”, – згадала вчителька.

Тому після закінчення школи Максим вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А після випуску у червні 2020 року підписав 9-місячний контракт та проходив службу у зоні АТО. Швець був командиром інженерно-саперного взводу 2 механізованого батальйону в/ч А2167.

Після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року Максима направили на захист Київської області. Він показав себе справжнім професіоналом при обороні столиці та класним фахівцем у розмінуванні.

“Якось йшли замінованим полем. Сказав йому відійти метрів на 15–20, у відповідь почув: “Ні, ніколи, якщо з тобою щось трапиться, я не знаю, що робитиму, краще вже разом”. Класний офіцер ніколи не боявся виконувати свою роботу і виконував свої обов’язки якнайкраще”, – розповів “Ямпільським вістям” побратим Швеця Сергій.

Після оборони Київської області Швець отримав звання старшого лейтенанта, а у квітні 2022 року був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А потім героя перекинули на Донбас, де йшли кровопролитні бої.

Найважче втрату Максима переживає його мати. Єдиний син завжди дбав про жінку. А коли пішов воювати, то намагався постійно підтримувати зв’язок, втішати, підбадьорювати. Про свою службу він практично не розповідав, але випромінював оптимізм та вірив у швидку перемогу України.

За словами односельців, солдат дзвонив мамі, як тільки у нього з’являлася вільна хвилинка, питав, як у неї справи. А якщо не міг набрати, то писав повідомлення, що в нього все добре.

Максим був тією людиною, на яку завжди можна було покластися. Він мав чудове почуття гумору і не давав оточуючим нудьгувати. А друзі Швеця Інеса та Ярослав згадали, як у квітні він ненадовго приїжджав додому та просив свого дідуся дочекатися його з фронту.

Після оборони Києва Максим отримав короткострокову відпустку. Вирішив зробити сюрприз і приїхав додому 30 квітня. Сказав мамі: “Виходь із дому, якщо хочеш бачити сина”. Під час цієї відпустки був і у діда. Той упав йому в ноги, цілував. Максим попросив: “Дочекайся мене, діду…” Але доля, на жаль, розпорядилася по-своєму…”, – згадали хлопці.