Днями теща привезла з села чимало городини і я вирішив трохи відвезти мамі. Відчинив, як завжди, власним ключем. І раптом почув сміх, ненька була не сама. Я знав, що в неї хтось є, але вона ретельно приховувала ці стосунки. Думав піти, та все ж повернувся. Та коли побачив з ким мама – мало крізь землю не провалився. Такого сорому я не очікував…

Моя мама завжди була для мене прикладом. Вона лікар, поважна людина в місті. Виховувала мене сама, батько пішов від нас ще як маленький був. Та вона робила все, аби я не почувався самотнім. Дуже допомагали мої дідусь і бабуся.

Роки минали, я закінчив школу і вступив на юридичний факультет. Якось у житті я не мав багато друзів, адже багато навчався. Та й так склалося, що єдиною близькою людиною, з якою я міг говорити про все на світі, була саме моя мама. Утім я мав гарного друга дитинства – Михайла. Ми разом ходили в садок і в школу, жили в одному дворі. Та він вирішив стати медиком.

Згодом моя мама почала допомагати Михайлові в навчанні. А після випускного він влаштувався на роботу і її лікарню. Я ж отримав ліцензію і почав працювати адвокатом. А тоді познайомився зі своєю Наталкою, ми побралися, в мене народився син. До слова, його хрещеним став саме Михайло.

З мамою я й далі багато спілкувався. І ось нещодавно дещо в її поведінці мене здивувало. Невідомо чому, мама змінила зачіску, почала інакше вдягатися. 

– Мамо, в тебе хтось є?

– Так, а що?

– Нічого. Коли познайомиш?

– Ну, ще не час.

– А у вас все серйозно?

– Насправді так.

Мені було дуже цікаво, хто ж цей кавалер. Якось моя теща привезла на з села чимало овочів і я вирішив відвезти трохи мамі. Як завжди відімкнув двері власним ключем. І раптом почув сміх. Мама була не сама, я вже хотів піти геть, коли здивувався, адже побачив в коридорі куртку Михайла. Увійшов, а моя ненька з моїм найкращим другом у ліжку. Я наче осліп на мить.

– Мамо, ти що? Це ж мій друг? Як нам далі спілкуватися?

– Синку, я знала, що ти так відреагуєш, того й не наважувалась зізнатися.

– Звісно, так бути не може! Припиніть це негайно.

– Ми намагалися вже не раз.

– І скільки років ви вже разом?

– Вісім. Симпатія була й до того, але ми думали, що це мине.

– Між вами різниця 23 роки. Це страшний сон якийсь.

Я втік, повернувся додому, але дружині нічого не сказав. Такий сором. А тоді від мами прийшло повідомлення.

– Як ти бажаєш мені щастя – прийми це!

Після тих подій я втратив сон. Як змиритися з цим усім не знаю. Порадьте мені добрі люди? Що робити? І чи нормально це? Як мені дружити з Михайлом?