До війни ми з дружиною так багато планів мали. Та 25 лютого я пішов на фронт. І ось минув рік та мені дали відпустку. Я хотів зробити коханій сюрприз, взяв великий букет. Та щойно увійшов, збагнув, щось не так. А тоді зазирнув до спальні…

Я пішов на війну 25 лютого, самий так вирішив. Вдома в мене залишилась кохана дружина Олеся. Я дуже сумував за нею, ми так багато мрій мали, планували дітей. Та вона мала образу, адже не хотіла пускати мене на фронт, звинувачувала, що не порадився.

І ось минув рік і я нарешті отримав відпустку. Дружині нічого не казав, хотів сюрприз зробити. Приїхав, купив квіти, тихенько відчинив двері. У квартирі тихо і темно. Олесі ніде нема.

“Де ж вона може бути так пізно?” – подумав я. 

А тоді почув дивні звуки. Підійшов до нашої спальні, зазирнув. Там була моя кохана з найкращим другом Андрієм. Такого болю я ще ніколи не відчував. З друга мені не дивно, він завжди мав повно жінок, жодної спідниці не оминав і поводився із дівчатами жахливо. Але як Олеся могла на такого звернути увагу? Вона ж знала, який він.

Раптом вони мене побачили. Андрій навіть не засоромився.

– Друже, ти ж знав, що таке станеться? Ти ж розумний.

Не знаю як, але я дав йому добрячого стусана. І пішов геть. Заночував у сестри. На ранок Андрій мені подзвонив. Він благав поговорити. Тож я приїхав до нього.

– Послухай, я не збирався сім’ю твою руйнувати. Олеся мені не потрібна. Це вийшло випадково.

Розмова не склалася, я знову вдарив його і пішов. Та щойно вийшов побачив налякану дівчину зі згортком у руках. Вона дала мені його і втекла. Сказала лиш “Передайте Андрієві!”. Це була дитина. Я повернувся до свого колишнього друга. Та він сказав, що не знає дівчину і вигнав мене з малюком на руках. Я розпитав усіх наших знайомих перш ніж знайшов Марину. Приїхав до неї, та мені ніхто не відчиняв. Я відчував щось погане, тому вибив двері. На підлозі лежала та сама дівчина. А поруч порожня упаковка від пігулок. Я викликав швидку. Згодом медики сказали, якби я прийшов бодай трохи пізніше – вона б не вижила.

Коли Марина прийшла до тями я вирішив із нею поговорити.

– Де ж моя донечка? Андрій її взяв.

– Ні, йому вона не потрібна. Але не переймайся, дитина з моєю сестрою.

– Він обіцяв, що все добре буде, що одружиться. Та цього не зробив. Покинув мене.

– Не переймайся, я тобі допоможу.

Відтоді ми почали спілкуватися. Сестра віддала Марині чимало речей для дитини. А я повернувся на війну і відтоді щомісяця висилав дівчині незначну фінансову допомогу. Ми щодня спілкувалися. І якось я збагнув, що вона прекрасна, ніжна та добра. Нещодавно в мене знову біла відпустка. Я приїхав відразу до Марини і запропонував.

– Виходь за мене! Розумію чекати чоловіка з війни не просто. Та я зроблю все, аби повернутися!

Вона погодилась. Ми відразу розписалися і дуже щасливі. Андрій покинув Олесю вже давно. Він втік за кордон. Колишня благала, аби я пробачив, я насправді образи не тримаю, але й знати її не хочу. Як гадаєте, чи не помилився я? Що ви б робили на моєму місці?