“Думки про те, що брат лежить десь на полі бою, доводили до істерики”: Сестра знайшла бійця в полоні через місяць після повідомлення про його загибель

Історія 34-річного воїна Ігоря Гайохи схожа на голлівудський фільм. Але це життя реальної людини, а не вигаданий сценарій, передають Патріоти України.

Під час антитерористичної операції він добровольцем служив у 24-й окремому штурмовому батальйоні «Айдар» й потім продовжував контракт. Повномасштабне вторгнення застало його під Волновахою, яку загарбники планомірно знищували, не жаліючи ні шкіл, ні церков. Ігор на той час служив мінометником. У березні 2022 року сестру та матір бійця шокували звісткою про його загибель, повідомивши, що окупанти впритул розстріляли автівку, в якій їхали українські воїни. Через важку ситуацію забрати тіло було неможливо.

Важко уявити, що пережила тоді родина захисника, готуючись до найстрашнішого дня у своєму житті. Проте за більш ніж місяць рідні дізналися, що він вижив у тому бою, але потрапив у полон. Наразі Ігор Гайоха з побратимами знаходяться в росії. По сфабрикованій справі їх обвинувачують начебто у насильницькому захопленні влади, зміні конституційного ладу в «ДНР» та участі в терористичній організації. В ці дні розпочалося судилище над бійцями «Айдару», яке триватиме довгі місяці.

Хлопці і дівчата вже понад рік знаходяться в полоні. Окупанти їх катують, над ними знущаються і хочуть засудити на величезні строки ув’язнення. Українських бійців, тих, хто своє життя присвятив захисту, відбудові, розвитку рідної країни, судять як терористів. Цю політичну виставу країна-агресорка розігрує для власного населення. Але життя українських захисників реальне і варте того, щоб ми за них боролись, як вони боролись за Україну і її незалежність.

«Мене приходили розстрілювати, врятували діти»

— У нас неординарна родина — бандерівці з Луганщини! Бо ми з братом народились та жили у селищі Сєверо-Гундорівське, що на самому кордоні з країною-окупанткою, — розповіла «ФАКТАМ» сестра полоненого захисника Галина Гайоха. — Від нашого будинку було ближче сходити до їхнього магазину за продуктами, ніж у наш. І хоч тоді на Луганщині було справжнє засилля всього російського, але нас із братом батьки виховували в повазі до України. Вони завжди казали, що ми — українці, а це зовсім різне з росіянами, й наша Батьківщина — Україна. Для нас День Незалежності був одним з найбільш важливих родинних свят. Ми змалечку знали напам’ять гімн країни. Й розуміли, що за нашу свободу варто боротись!

Ігор, попри те, що із шахтарської родини, змалечку захоплювався спортом, альтернативною музикою, часто ходив на концерти рок-груп. Потім він навчався у Луганську в училищі, там приєднався до ультрас, бував часто на матчах місцевої команди «Зоря». Незадовго до Революції гідності Ігор працював у Москві на будівництві метрополітену. Якось там повертався з товаришем з роботи й до них причепились чоловіки кавказької національності. Почали обзивати, брат заступився за друга, і його добряче побили та пограбували. Він тоді ледь залишився живий. Більше туди Ігор не хотів їхати. Всі події на Майдані брат пережив особисто, він був у Києві й допомагав рятувати людей 18−20 лютого 2014 року. Він завжди боровся за правду та справедливість.

— Що було з вашою родиною після окупації Криму, Донецька та Луганська?

— За свою любов до України ми поплатилися сповна. Натерпілись, коли ворожі війська прийшли на Луганщину. Наш батьківський будинок у селищі тричі грабували, проводили нічні обшуки. Нам весь час погрожували, брата били через принципову позицію. Нас ненавиділи, бо тільки над нашим будинком майорів український стяг. Мене навіть приходили розстрілювати, врятували діти…

Потім попередили, що вся наша родина є в розстрільних списках і варто тікати. Тому ми останнім потягом виїхали до Луганська, звідти на Київ, Тернопіль. Потім побратим Ігоря з Майдану Пантелеймон Рожанський покликав нас до себе у Літин на Вінниччину. Батьки виділили нам кімнату, ми оселились, за що безмежно вдячні цій родині. На жаль, у січні 2015 року Пантелеймон, який на той час служив у Нацгвардії, загинув у ДТП в зоні АТО разом з іншими побратимами. Ця втрата сильно підкосила нас та Ігоря. Брат пішов на війну добровольцем у складі «Айдару». Спочатку працював кухарем, але паралельно вивчав зброю. Й згодом він став мінометником.

Було цілковите розуміння, що тільки після перемоги ми зможемо повернутись додому. Ігор постійно працював над тим, аби її наблизити. Весь час він був на передовій, приїжджав додому хіба що на пару днів у рік. Про яке тут особисте життя можна говорити… Він жив армією.

«Місцеві жителі знайшли Ігоря на полі бою і переховували від росіян»

— Як Ігор потрапив у полон і чому спочатку всі вважали його «двохсотим»?

— Ця історія варта фільму. Повномасштабне вторгнення застало Ігоря під Волновахою. Він написав, що все добре, й попросив надсилати якісь новини, бо не розумів, що відбувається і чому оточення настільки глибоке. Зрештою бійці протримались там ще пару днів і стали відходити. Але їхній транспорт потрапив у засідку, окупанти почали масований обстріл. Шансів там вижити фактично не було. І мені побратими, які вирвались з того пекельного бою, повідомили, що мій брат 3 березня отримав поранення в ділянці печінки і загинув. Я перепитала, чи це правда. Вони відповіли, що пересвідчились в цьому. Благала забрати тіло, але мені відповіли, що там вже вороги. Можете уявити наш стан…

Але потрібно було якось зібрати себе докупи, що я і зробила. Треба було придумати, як знайти Ігоря, щоби хоч поховати по-християнськи. Бо думки про те, що мій рідний брат лежить десь на полі бою і до його тіла добираються тварини, мене просто доводили до істерики. А згодом у нас з’явилась надія, що Ігор живий. Ми побачили, що він був онлайн у всіх соцмережах, в яких зареєстрований. Це спантеличило, адже Ігор користувався айфоном, а без власника це зробити вкрай складно. Ми написали брату, він не відповів. А потім у квітні нам подзвонила місцева жителька і повідомила, що Ігор живий, але стан у нього важкий. За її словами, начебто у бою Ігор втратив свідомість і його знайшли місцеві, котрі ховали загиблих. Спочатку вони переховували його від росіян, годували з ложечки. Проте брату потрібна була медична допомога, і люди сподівались, що він зможе виїхати як цивільний на підконтрольну територію. Але на нього вийшли вороги і забрали Ігоря у полон. Скоріш за все, хтось здав, та й брат у мене був медійний…

Коли почули це, стало лячно, адже ми розуміли, що за Ігорем окупанти довго полювали, йому не раз погрожували, він був у їхніх списках. Потім на російських інтернет-ресурсах ми побачили відео допиту брата. Він сильно схуд, але в його очах читалось одне: «Не здамся ніколи».

— Весь цей час ми мовчали, боячись нашкодити своєму захиснику, — зізнається Галина. — Він був у списках на обмін, проте «айдарівців» практично не обмінюють, у ворога «особлива любов» до цих добровольців. Нещодавно мені писав російський журналіст якогось пропагандистського видання, хотів коментарів щодо життя брата. Звісно, я відмовилась. Але українським журналістам готова розповісти все, бо потрібно рятувати воїнів.

— Що зараз відомо про брата?

— Його та ще 17 бійців «Айдару» окупанти називають терористами, інкримінують їм насильницьке захоплення влади та зміни конституційного ладу «ДНР», участь у діяльності терористичної організації. Наскільки мені відомо, за це Ігорю загрожує від 12 до 20 років тюрми. У воїнів забрали взуття, постійно лупцюють, морально знищують. Ігор залишився без будь-якої медичної допомоги. Хочу, аби весь світ почув про нашу біду і відгукнувся. Я вірю, що Ігор скоро буде вдома й ми втілимо нашу давню мрію — поїздку на море в Крим.