«Дуже хочу помститись путіну»: матір, яка втратила двох синів-військових, пішла служити в ЗСУ
«Іван у 16 років вже стрибав з парашутом»
— Я дуже люблю дітей й своє життя присвятила їм — 30 років працювала вчителькою фізкультури в одній зі шкіл, займалась класним керівництвом. Але найбільшою моєю гордістю були мої сини — Іван та на два роки молодший Артем, — розповіла «ФАКТАМ» прикордонниця Людмила Гульцо. — Сини між собою товаришували й ніколи не розлучались. Я своїм прикладом вчила їх піклуватись один про одного і допомагати людям. У 17 років Ваня пішов працювати на пилораму й з першої зарплати придбав та подарував мені велосипед. Після старшого й Артем знайшов собі роботу, бо завжди наслідував його й хотів мати фінансову незалежність.
У вільний час ми із синами займались спортом, обожнювали відпочинок на природі, подискутувати на історичну тематику. Мабуть, це й вплинуло на вибір професії, адже обоє моїх дітей вирішили присвятити себе армії. Першим підписав контракт Іван, він у 16 років вже стрибав з парашутом. Син служив заступником начальника БМП у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Чудово грав на гітарі, складав музику та вірші. Потім вирішив служити й Артем, сталось це відразу, як закінчив школу. Щоправда, він призвався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ, мав спеціальність сапера. Молодший син завжди казав, що Іван для нього приклад, й рівнявся на нього.
— Іван брав участь у бойових діях після 2014 року?
— Не встиг… Відслужив три роки. Все почалось якось неочікувано. Була зима 2013 року. Стала помічати, що син схуд, скаржився на біль у спині. Потрапив у госпіталь в Одесу, там нічого не могли знайти. Після того викликали професора, й той запідозрив щось недобре. Потім Ваню доправили до Києва, а там страшний вердикт — лімфома Ходжкіна (онкогематологічне захворювання, що вражає лімфатичну систему організму). Ми рятували сина три роки, хоча нам казали, що з цією хворобою люди помирають впродовж пів року. Син сам собі став донором під час трансплантації кісткового мозку, тому що з рідних ніхто не підійшов. Сину давали високі відсотки, що житиме. Проте чомусь стан його погіршувався. Він казав, що втомився й проживе стільки, скільки йому судилось. Але ми все одно боролись до кінця. Можна сказати, що Іван помер в мене на руках у лікарні.
— Як ви пережили цей жах?
— Незадовго до смерті в Івана почала падати температура тіла, почались галюцинації. Пам’ятаю, що випав сніг, син ледь піднявся, аби глянути у вікно. А тоді сказав, що ми ж іграшки купили й потрібно ялинку прикрасити. Просив нас зробити це. Потім йому стало дуже погано, забрали в реанімацію. В останні хвилини життя він повторював мені, що йому дуже холодно і він хоче спати. Я благала його боротись, не йти. Але 14 грудня 2015 року Іван помер. Сину було тоді 24 роки.
Поховати свою дитину — що може бути гіршим для матері?! Рік я просто не спала. Очі закривала, а мозок весь час аналізував. Серце страждало. Через пів року розлучились з чоловіком. Не підтримав у ті страшні дні. Залишилась сама, адже менший Артем був на війні. Він, як і я, весь час побивався за братом. Мене рятувала школа, учні та колеги. Переступаєш поріг — там інше життя, дитячі усмішки. Когось послухаєш, комусь коліна помастиш зеленкою. Приємно, що діти, яких я вже давно випустила, мені пишуть, що пишаються. Дехто навіть заїжджає спеціально до мене на місце служби, щоби обійняти й сказати теплі слова. Це для мене неоціненне!
«Заберіть хлопців, вони непритомні, але живі…» — промовив Артем у слухавку з останніх сил”
— Наскільки мені відомо, через два роки не стало й Артема. Він загинув теж у 24 роки, як і його старший брат. Розкажіть, будь ласка, що сталось із сином?
— Артем від березня 2014 року мужньо воював у складі десантників, пройшов пекло. Коли старшому робили трансплантацію, Артем був на передовій. За одного Богу молилась, і за іншого. Душа розривалась. Вранці 19 грудня 2017 року я ще писала Артему, бо не могла додзвонитись. Привітала з Днем святого Миколая. А відповіді не було. Тоді набрала невістку, вона теж не знала, що думати. І я зрозуміла, що щось сталось…
В мене саме був урок, як подзвонила сваха. Я так боялась підняти слухавку. Вона повідомила, що з Артемом щось сталось, але точно нічого невідомо. А далі все як у тумані. Мені вкололи медикаменти — і страшна звістка, що Артем загинув. Смертельне поранення син отримав біля селища Верхньоторецьке на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, він у складі групи вирушив до позицій ворога, де вони потрапили в замасковану пастку. Артем підірвався на розтяжці. Навіть коли після вибуху міни сам зазнав смертельних поранень, встиг викликати допомогу і повідомити координати групи. «Заберіть хлопців, вони непритомні, але живі…» — промовив у слухавку з останніх сил.
Знаєте, так страшно зустрічати ту машину, на лобовому склі якої табличка «Вантаж 200». В мене досі це перед очима. Сина ми поховали у Житомирі, де він жив з дружиною та двома синами, на Алеї Слави. При житті в Артема була неймовірно красива усмішка та ямочки на щоках. З ними він і пішов… Після похорону довелось підтримувати та допомагати дружині сина, бо вона ще годувала грудьми восьмимісячного синочка. Потім я повернулась назад у Дружбу. Далі після похорону внаслідок серцевого нападу помер мій 47-річний брат, бо не міг перенести цю трагедію.
— Багато хто з тих, кому доля посилає забагато страшних випробувань, забирає найрідніших, картають себе, не можуть зрозуміти одне: «За що мені це? Чому так несправедливо». Чи було так з вами? Як ви це долали?
— Звісно, все це я пройшла. Бо в один момент в тебе щаслива родина, а потім її в тебе забрали. З психологами не працювала. Подзвонила у військкомат й попросилась лягти у шпиталь, бо мені потрібні якісь спеціалісти. Але мені відповіли, що в мене нема посвідчення, я не військова. Мовляв, вирішуйте все самі. Дійшло розуміння, що допомоги нема де чекати, але треба якось жити далі. В голові було одне: якщо сама собі не допоможу, то просто ляжу в психлікарню чи у будинок для людей похилого віку, але не буде кому навіть принести мені бульйону.
— Як дійшли до рішення стати військовою?
— Коли часто проходила повз кладовище, де могила Вані, йшла в школу, на якій меморіальна дошка на честь іншого сина, зрозуміла, що мені якось важко стало знаходитись у Дружбі. Вирішила звільнитись, продала дім. Захотіла просто почати заново жити, заново народитись. Переїхала у Білопілля у 2021 році. Приїхала у Суми й попросилася до прикордонного загону. Я пояснила, що хотіла б продовжити шлях дітей, дізнатись, як їм було на службі, чи не важко. Вислухавши мою історію, мені пішли назустріч. Нормативи всі здала добре. Ще й зараз займаюсь спортом. Вдень я усміхаюсь людям, можу пожартувати, це відволікає. А ввечері вертаєшся у пустий дім, й сум накриває. Вночі ще гірше. Свята для мене перестали існувати. Грудень — це місяць моїх втрат. Аби не зійти з розуму, багато читаю, люблю малювати.
— Після 24 лютого нести службу стало важче через повномасштабну війну. Чи можете згадати ті перші дні вторгнення?
— Було гучно, було важко. Але розповідати не маю поки що права. Зараз вже звиклись. Злість на окупантів велика. Хочеться, щоби вони відчули все те, що ми. Про свій вибір ні секунди не пошкодувала, колектив чудовий, є в мене і гарна подруга-прикордонниця.
Здаватись права не маю. Заради моїх синів у першу чергу. Вірю, що вони пишались би моїм вчинком. Мої синочки тепер — янголи-охоронці. Хочу, щоби якнайшвидше була перемога, бо коли читаю, що загинув чийсь син чи дочка, відразу уявляю їхніх батьків, коханих, діток. Знаю, наскільки це боляче. Я дуже хочу помститись путіну за забрані життя наших дітей. Тому я і в армії.
