Дивлюсь я на свій рід, надивитися не можу. Всі справжні – без пози, без пафосу. Жили собі, поки не прийшли зайди північні
“Фото з розряду найдорожчих.”
Богдан Тихолоз
Моя прабаба Марія Нагиба тримає на руках мою майбутню бабусю Надію, мамину маму. Місце – село Козацьке на Черкащині. Час – 1920 рік. Бабусі тут 1 рочок. Її вже немає, а тут – є…
Прабабуся тут у чорній сукні, бо в 23 роки овдовіла. Тобто за рік перед тим, як було зроблено цю світлину… Була 1896 року народження.
…Дивлюсь я на цю світлину – надивитися не можу.
І думаю не тільки про свій рід, а про ту Українську Атлантиду, яка була до приходу совітів…
Які ж вони всі справжні – без пози, без пафосу… Жили собі, хліб робили, дітей родили, сади плекали, пісень співали…
А потім прийшли ті зайди північні і заповзялись “строіть новий мір”… І дотепер вспокоїтися не можуть. Поперек горла їм наші пісні й вишиванки.
Ненавиджу. Знаю, що негарно, і знаю, що не можна. А таки ненавиджу. Бо люблю.
