– Господи, та у нас же своїх троє! Настя тяжко сіла на диван. Схопилася за голову. Федір похмуро, спідлоба глянув на неї. – То що мені тепер зробити? До дитячого будинку її відвезти? Васька мені все ж таки братом був…

– Господи, та у нас же своїх троє!

Настя тяжко сіла на диван. Схопилася за голову. Федір похмуро, спідлоба глянув на неї.

– То що мені тепер зробити? До дитячого будинку її відвезти? Васька мені все ж таки братом був…

– Брат! Ти коли востаннє бачив цього свого брата? Років десять тому? Він і показувався до тебе тільки коли треба було щось…

Настя вже трохи зменшила тон, і Федір потай перевів дух. Не хотілося через силу все робити… Лаятись. Та й розумів він, що турбота про Соньку ляже саме на плечі дружини.

А так… Настя – жінка добра. Гучна, звичайно, і гаркнути може, і навіть огріти чимось, але не зі зла… А повз лихо не пройде.

– Настю, ну скажи, що мені робити було? Я ж дядько, рідний дядько. Близький родич. А вона…
Федір кивнув на маленьку дівчинку, яка, як зупинилося біля порога, так і стояла…

– Вона тут до чого?

– Та зрозуміло, що дитя ні до чого… Ховати коли будуть?

– Завтра. Поїду зранку.

– Ну, чого оченятами моргаєш. Іди сюди, знайомитимемося.

Дівчинка несміливо зробила крок вперед. Крок, потім ще крок. Настя не витримала, схопилася, сама підійшла до неї.

– Ну що ти, як не жива? Давай, допоможу пальто зняти.

Настя спритно розстебнула ґудзики, стягнула з дівчинки пальто, потім величезну кофту, видно одразу, з чужого плеча, а потім ахнула…

– Господи… У чому душа тримається? Шкіра та кістки… А це що?

Настя повернула дитину до світла та скам’яніла. Подивилася на чоловіка. Той глянув на дитину, крякнув. Ех, мало він Василя карав у дитинстві. Піддав би більше, дивишся, людиною виріс би.

Соня залишилася в тоненькій сукні з коротким рукавом. Руки були покриті синцями. Настя відтягла комір сукні, зазирнула на спину і закрила рота рукою … Постояла так. Потім ніби прокинулася:

– Федько, баню, швидко! Мишко, а ну йди сюди!

З кімнати вибіг Мишко.

– Чого, мамо?

– Не чого, а що! Скільки разів казати! Біжи до Василівни. Скажи, що треба одягу якогось на дівчинку … Може є що старе.

– Я зрозумів, мамо. Чув усе.

– Ну, а як чув, чого ще тут?

Мишко рвонув за двері, на ходу натягуючи куртку. Вони з пацанами й підслуховували, і підглядали. Чи жарт, у їхню родину може затесатися така малявка, та ще й дівчисько.

А потім як побачили, що мамка синці розглядає, то одразу вирішили їй у своїй кімнаті перегородку поставити. Нічого, вони потісняться, зате дрібна завжди під захистом буде, і більше ніхто її не чіпатиме.

Хлопці відразу забули про свої підступи, які з ранку придумували, щоб приблуді життя цукром не здавалося, і взялися за справу.

Мишко приніс не тільки цілу сумку ганчір’я, а й привів із собою Василівну. Точніше, він не зміг від неї відв’язатися, і вона прийшла сама.

Василівна довго ахала над недолугим життям Василя шибеника, потім сказала:

– Ти б у волосся їй зазирнула. Мало які комахи, не виведеш потім.

Соня весь цей час, поки довкола неї метушня була, так і стояла посеред кімнати. Вона мовчала, ніби все, що відбувається, її зовсім не торкалося. Настя ахнула, кинулася до дівчинки, розібрала волосся на проділ і вилаялася, як сільський мужик.

Підняла криво заплетену кіску, зітхнула. Волосся гарне… Ой, як шкода.

– Соня ….

Дівчинка підвела на неї злякані очі.

– Соня… Волосся треба стригти. Зовсім … Ти не хвилюйся, воно швидко відросте. А я тобі ось, дивись, яку гарну хустинку дам…

По брудних щоках дівчинки покотилися сльози. Настя й сама мало не плакала, доки відрізала коси, а потім палила їх у грубці. Федір зайшов, побачив, що діється, тільки крякнув. Ех, дарма він Ваську в дитинстві зовсім не прибив…

Як тільки Настя та Соня пішли в лазню, з кімнати хлопчаків з’явилася голова Андрія, найстаршого. Йому вже було дванадцять, і він керував братами. Мав у них авторитет, але не зловживав.

– Тату, можеш нам допомогти?

Федір увійшов до кімнати й остовпів.

– А що ви тут таке влаштували?

– Та ось… Хочемо шафу розвернути, щоб кут відгородити. Ну щоб жити їй. Вона ж дівчинка. А він тяжкий.

Федір шморгнув носом, надмірно суворим голосом сказав:

– Годує вас мати, годує, а сенсу ніякого. Утрьох шафу посунути не можете! Ану взялися!

– Тату, а спати вона буде на чому?

Федір почухав потилицю.

– Треба щось купувати, виходить…

– Тату, а давай мені поки що розкладачку, ти ж знаєш, я на ній спати люблю, а їй моє ліжко поставимо? Мені воно вже майже мале, а їй саме те, вона ж дрібна.

До приходу Соні та Насті з лазні, у хлопців та Федора було майже все готове. Ну, білизну треба було застелити, та, може, килимок якийсь для краси, але це вже Настя сама.

– З легкою парою.

– Ой, дякую. Вморилася, сил немає. Сонька наче води не бачила, та й мила теж. Від усього, як від чуми, сахається… Зараз відпочину трохи, вас годуватиму.

– А потім думатимемо, де Соня спатиме.

Дівчинка помітно покращала. Худенька, смішна у квітчастій косинці, але очі великі, вії пухнасті …

– Так, ходімо, щось покажу…

Настя здивовано глянула на чоловіка, але підвелася. Він відсунув фіранку до кімнати синів. Це була найбільша кімната, куди хлопчиків заселили, як тільки Мишкові виповнилося три.

У батьків була маленька спальня, і ще одна велика кімната відразу була і залом, і передпокоєм, і кухнею.

– Ну що тут?

Настя побачила перестановку, замовкла. Подивилася на синів.

– Самі, чи тато підказав?

Федір посміхнувся:

– Самі… Гарні хлопці у нас, Насте…

Соня не просто їла. Вона хапала їжу так, ніби її не годували цілу вічність.

– Так, Соня… Досить… Погано буде. Ти зараз відпочинь, не хвилюйся, у нас вистачає їжі. Все добре…

Соня з жалем проводила поглядом тарілку, і ніби знітилася… Наче раптом втомилася.

– Ходімо, покажу тобі твоє ліжко.

Здавалося, що дівчинка навіть лягти не встигла, як заснула. Настя повернулася за стіл.

– Федь, дістань настоянки.

Федько здивовано глянув на дружину. Вона взагалі не вживала. Якщо на великі свята ковток. Але мовчки сходив по настоянку. Налив їй і собі.

Настя одним ковтком осушила чарку. Федір рота відкрив і свою чарку поставив. А Настя подивилась на нього і сказала:

– Якби твій Василь був живий, то я б його сама, ось цими руками задавила б…

Федір опустив голову. Він би й сам зробив те саме.

Василь народ ився, коли Федору вже чотирнадцять було, і в принципі ніхто вже на поповнення не чекав. Бабця прийшла подивилася на новонародженого, плюнула і сказала:

– Даремно народ жували.

Федя пам’ятає, як мати кричала на неї, виганяла. А бабі було начхати. Вона ходила по хаті й бурмотіла щось.

Федько, хоч і був уже дорослий, але бабусю боявся, як вогню. Усі в селі казали, що вона чаклунка. Ні, Федір, звичайно, розумів, що ніяких чаклунів не буває, але все ж таки…

Мати втомилася кричати на бабусю. А та раптом зупинилась і сказала:

– Піду із життя завтра. На похорон цього візьми, – вказала на немовля.

Мати одразу відповіла:

– Ще чого не вистачало!

Бабка подивилася на неї та спокійно сказала:

– Прокляну. З того світу прокляну, якщо не візьмеш…

А наступного дня справді її не стало. Ох, тоді Федя думав, що збожеволіє, стоячи біля труни. Мати не ослухалася, прийшла з Василем. Ось він голосив… На весь цвинтар репетував. А потім спокійний став.

З самого раннього віку Василь був, як щур. Чуже зжерти, на іншого звалити… Загалом отримував спочатку від батька, а потім і від Феді. Але нічому його життя не навчило. В армію сходив.

З армії собі наречену привіз. Дівку народ или, і все, на цьому їхні батьківські обов’язки скінчилися. Жили весело. Що день, то бенкет.

Скільки разів Федя вмовляв батьків до нього переїхати, але вони все казали, що Василь та Сонька без них пропадуть…

От і пропали. Батьки один за одним пішли. Року не минуло. От уже Василь пом’янув покійних, хоч на похорон ні копійки не дав.

А за чотири роки зателефонували з сільської ради, запросив Федю сам голова:

– Федю… Справа тут така… Брат твій, разом із дружиною своєю, замерзли, трохи не дійшовши до дому… Дівчинка в них залишилася.

– Якщо ти її не візьмеш, то доведеться в дитячий будинок… А про похорон не думай, допоможемо тобі. Ви у нас із Настею працівники на вагу золота.

Сам не знає Федька, чому Насті все одразу не сказав? Мабуть, боявся, що Настя у гарячці заборонить привозити дитину.

За тиждень Сонька перестала хапати їжу. Навчилася їсти виделкою та ложкою. Шкіра порожевіла, перестала просвічуватися. Але поводилася Соня, як вовченя дике. Якщо хтось із хлопчаків щось питав у неї, ховалася з головою під ковдру та мовчала.

Вони їй і книжки, і свої іграшки. Мовчить, як сич, тільки очима лупає. Скільки разів Настя намагалася з нею говорити, але все без пуття. Окрім так та ні, жодного слова. Настя вже не витримала раз, стала перед Сонею:

– Що ти вовком дивишся на всіх? Що ми зробили тобі поганого? Чому не поговориш, не посміхнешся? Чи тобі не подобається у нас? Тож ми нікого не тримаємо!

Соня дивилася на неї величезними очима. Ні разу не моргнула, так з відкритих очей і викотилися дві сльозинки.

Настя навіть похлинулася. З хати вискочила, сама мало не плаче. Відразу слово собі дала, що жодного разу на дівчинку голосу не підвищить.

Надвечір того ж дня Василівна прийшла.

– Щось ти, Насте, якась не така.

Настя тільки рукою махнула:

– Ой, не можу вже… Я і то їй, і це, а вона все, як сич…

– Так і буде, як сич…

– Чого це?

– Чого-чого… Вона ж дитина, а діти відчувають, коли їх не люблять. Вона ж зараз, вважай, що в дитячому будинку, лише кращі умови.

– Ну, Василівно, ти як придумаєш… Як же полюбити можна чужу людину? Я ж не ображаю її. Намагаюся…

– А кошеня полюбити можна?

– Ну то кошеня…

– У тому й річ. Інші ми стали. Не такі, як раніше… Раніше всі любили одне одного.

Весна настала несподівано швидко. Настя намагалася більше не чіпляти Соню. Ну є вона, і добре. Сита, взутий. У книжках вона сидить. Хлопці їй натягали.

З ними, до речі, Соня іноді розмовляла. Недовго, але відповідала не лише «так» чи «ні». А хлопці вже розчули. Попросили Федора допомогти, готували сюрприз Соні.

У дівчинки день народження через місяць, так вони, зачинившись у сараї, майстрували їй стіл з дзеркалом.

Як у модниць дорослих. Настя спочатку розігнати їх хотіла, бач, чого надумали, але потім вирішила – нехай. Зайва наука для рук.

…Соня не розуміла, що відбувається. Настя простягла їй нову, гарну, мереживну хустку. Допомогла зав’язати гарно на “їжачку” дівчинки.

Соня навіть перед дзеркалом кілька разів крутнулась. А потім Федір дістав нову сукню. Таку… Соня навіть рота роззявила. Вона ніколи такої не бачила.

Ну, а коли хлопчаки стіл принесли… Соня довго його гладила, Насті навіть здалося, що дівчинка посміхнулася. А потім обійняла по черзі всіх братів.

З того дня хлопчики та Соня потоваришували по-справжньому. Вони годинами тріщали про щось у своїй кімнаті.

Сміялися. Але, тільки-но з’являлася Настя, Соня відразу йшла до себе і сиділа там мовчки. Настю це страшенно дратувало. Ось що їй не так? Одягнена, взута… Чого ніс верне? Хоча нехай верне, їй, Насті, турботи менше.

Тут город почався, то взагалі не до переживань. Цього року зібралися ще одне порося брати, щоб продати потім. Це ж тепер на чотирьох треба було одяг купувати. Пенсію, яку Соні призначили, Настя скомандувала не чіпати.

– Не об’їсть. А то їй на потім. Нехай збирається, а то й весільну сукню купити ні на що буде.

Федір згідно кивнув. Він завжди кивав, коли Настя говорила. А справно вона говорила майже завжди. Одного не міг зрозуміти Федько, чому з Сонею у них ніяк не ладнається…

Уже стільки разом. З хлопчиками Соня добре, з ним нормально, а як Настю бачить, то кам’яніє. І Настя якось особливого прагнення до неї не виявляє…

Якось, Настя саме квіти в палісадник висаджувала, коли до неї з усіх ніг принісся сусідський хлопець:

– Тітко Настя! Там ваших лупцюють!

Настя випросталась:

– Кого наших?

– Усіх ваших!

І хлопець кинувся геть. А Настя, підібравши спідницю, кинулася до річки, куди попрямували пів години тому всі діти.

Чубанину побачила здалеку. Чубилися її хлопчаки з цілим натовпом таких самих хлопчаків. Стояли спинами один до одного, а в центрі, за їхніми спинами Сонька…

Від села вже мужики бігли, потрясаючи ременями в руках… Як пацани батьків побачили, так і розсипалися, хто куди…

Настя обмацувала своїх.

– Ох, як же це… Що ж це…

У Мишка розсічена брова. У Андрія розпливався величезний фінгал під оком, а у Сергія все плече здерте…

Соня плакала.

– Ану кажіть, що у вас сталося?

Мишко шморгнув носом:

– Ми купатися прийшли… Ну, роздяглися, Сонька хустку свою зняла, а всі накинулися на неї дражнити. Ну й ось…

– І ви вирішили заступитись?

Сергій серйозно подивився на матір:

– А що, треба було йти купатися?

Андрій пробасив:

– Вона таки сестра нам. Чому її хтось кривдити має…

Настя піднялася з колін.

– Ідіть ви вже додому…

Сама йшла слідом. За що в їхню сім’ю це покарання впало? Ну, непогана, напевно, дівчинка, але краще б вона жила в іншому місці…

Біля будинку Василівна чекала:

– Насте, що це в селі кажуть? Що хлопців твоїх мало не порішили через приблуду?

Настя зупинилася. У душі почала зароджуватись буря:

– Через кого?

Василівна витріщила очі:

– Через приблуду… Ти ж сама її так називаєш…

– А ти, значить, готова справа, понесла селом… Я, як хочу, так і називаю! А ти не смій!

Настя погрозила пальцем біля самого носа Василівни, та так активно, що старенька відступила, та мало не впала.

– Не сміти! Ні тобі! Нікому! Бо ти мене знаєш!

Настя пристукнула за собою хвіртку, а Василівна навіть перехрестилася:

– Свят, свят… Точно, приблуда скоро їх усіх з розуму зведе! Бабця ж у неї хто була?

Василівна озирнулася, не розуміючи, з якої вулиці почати нести нову новину в маси, але потім послинила палець, виставила і пішла, куди вітер показав.

Настя затулила за собою хвіртку і розплакалася. Ну, за що їй це все? За що? Жили собі спокійно, не тужили…

– Мамо, ти чого плачеш?

Хлопчики та Соня, виявляється, до хати ще не пішли. Настя зазвичай взагалі не плакала. Ну принаймні якщо сильно треба було, то щоб ніхто не бачив…

– Я? Я…

Вона розгубилася.

– А ось тому, що цибуля взагалі не росте! І квіти ось, зовсім не хочуть приживатися! І взагалі! В хату йдіть!

Діти поспіхом зникли в хаті. Увечері довго з Федором розмовляли.

– Федю, що робити? Її клювати будуть, хлопчики чубитися будуть.

Федя вперто мотнув головою:

– А хай чубляться! Вони свою сестру захищають, а значить, мають рацію.

– А якщо понівечать когось, чи їх?

– Ну, ти вже зовсім… Вони ж діти…

Але особливої ​​впевненості в голосі чоловіка Настя не почула. Вирішила, думатиме сама. У Феді зараз посівна, він із нею розмовляє, а сам засинає…

Вночі Настю розбудив якийсь дивний звук… Наче хтось шепоче. Вона тихо встала. Думала, може, у хлопчиків що, але ні, шепіт йшов звідкись із великої кімнати. Виглянула тихо і завмерла.

Біля невеликої іконки, що стояла за вазою, щоб нікому не впадала в очі, стояла на колінах Соня і гаряче шепотіла:

– Божечко, я знаю, ти хороший… Ти скільки разів мені допомагав, коли я просила, щоб мама та тато заснули… Допоможи мені в останній раз, я більше ніколи нічого просити не буду.

– Нехай у тітки Насті квіти добре ростуть, і взагалі все. Вона через них так засмучується. А якщо вони будуть добре рости, їй не потрібно буде засмучуватися, і тоді вона зможе мене полюбити.

– Ти, боже, якось тихенько дай їй знати, що я буду дуже гарною донькою. Я вмію посуд мити, я все допомагатиму. І балуватися не буду, і просити нічого не буду. У мене тепер і так всього навалом.

– Але раптом, вона тебе почує, і зможе мене полюбити, і захоче стати моєю мамою… Ти постарайся, боже, а я тобі, все що хочеш… Хоч найкрасивішу сукню, хоч цукерки всі свої віддавати буду…

– Соня піднялася з колін, а Настя відсахнулася в кімнату. Вона закусила руку, щоб не заплакати, не заридати в голос.

Вранці біля магазину до неї підійшли баби:

– Насте, ти скажи, що робитимемо? Це що ж, через твою приблуду тепер усі наші хлопці лаятимуться та кулаками махатимуть?

Настя закусила губу, хотіла промовчати, але тут одна з тіток сказала:

– В дитячий будинок її відправити треба. Таким, як вона, там саме місце.

Настя обережно поставила сумку, повернулася:

– Це не твоя корова замукала, Світлано? Кажеш, моїй Соньці у дитячому будинку місце? Вона ж нічого поганого не робила… На відміну від твоєї доньки…

– Чи не твоя Марійка минулого року у Степановича всі гроші з кишені витягла і солодощів на них накупила?

Настя насувала на зблідлу жінку.

– Ти, Світлано, язик свій притримай, а заразом і виховну роботу з донькою проведи. Чи, думаєш, я не знаю, хто весь переполох на річці почав?

Настя різко повернулася до інших баб:

– Може, ще комусь моя дочка заважає?

– Насте, яка вона тобі дочка? Вона ж приблуда…

– Я вам усім сказала – дочка! Закарбуйте собі це на носі! А від кого хоч раз почую «приблуда», то й знайте! Лисими будете ходити, все волосся повидираю!

Настя взяла сумку і спокійно пішла до хати, а баби так і лишилися стояти. Потім одна із баб сказала:

– А Настя має рацію… Нам не тільки волосини повидирати треба, а і язики… Це ж треба, на дитину повстали. Дівці й так у житті дісталося, не позаздриш…

– Це все Василівна воду каламутить. Де ж вона?

Але Василівна була вже далеко. Стартанула одразу, як тільки Настя сумку поставила. Ні, ну хто ж знав? Вона думала, що допоможе Насті, бачила ж, що обтяжує її дівчисько, а тут все навпаки вийшло…

Настя раптом зупинилася і розвернулася у бік магазину. Баби позадкували, але вона пройшла повз, ніби їх і немає. Продавчиня, яка весь час розбирань на ґанку стояла, швидко шмигнула за прилавок:

– Забули чого, Анастасія Олексіївно?

– Так, забула… Скажи, Зіно, є в тебе бантики якісь гарні?

– Є, а як же… Ось синенькі, червоненькі…

– А ось ті, рожеві?

– Ой, це дорогі, дивіться, які гарні.

Настя посміхнулася.

– Ось їх мені й давай!

Баби провели поглядом Настю, і мовчки розійшлися.

Хлопчаків не було.

– Соня, а хлопчики де?

– На річку пішли.

– А ти чого не з ними? Боїшся?

– Ні… Не хочу, щоб вони через мене…

Настя відчула, як у неї стислося серце.

– Соня, йди до мене.

Дівчинка слухняно підійшла.

– Дивись, що я тобі купила…

Соня величезними очима дивилася на широкі стрічки бантів. Пальчиками обережно обмацувала їх.

– Мені?

– Так… Давай-но, ми зараз постараємося і зав’яжемо їх.

Вони поралися довго. Коротеньке волосся так і норовило вискочити, то з одного, то з іншого боку. Нарешті Настя з полегшенням видихнула.

– Готово, йди скоріше дивись у дзеркало.

Соня захоплено дивилася на своє відображення.

– Гарно… Дякую.

Настя підійшла, сіла на ліжко Соні, взяла її за руку.

– Соня… Можна, я про щось попрошу тебе?

– Так.

– Соня, якщо ти колись захочеш називати мене мамою, я буду тільки щаслива. А хлопчаки… Хай чубляться! На те вони й хлопчаки, щоб сестру захищати.

У Соні з її пухнастих вій зірвалася сльозинка, потім ще одна і ще. А потім вона притулилася до Насті, обійняла її ручками:

– А можна, можна я одразу тебе зватиму мамою?

Настя плакала, Соня взагалі захлиналася у сльозах.

– Звісно, ​​можна, моя хороша… Все буде добре. І в школу ми з тобою підемо найкрасивіші, і вчитися добре будемо, а ще я навчу тебе пекти пироги… Хочеш пиріг? Ми можемо просто зараз спекти…
Соня, шморгаючи носом, кивнула:

– Хочу… Хлопчикам та татові…

Вночі Настя знову прокинулася. Знову шепіт.

Вона визирнула з кімнати. Соня стояла на колінках і тримала перед собою ту саму іконку:

– Боженько, дякую тобі велике. Я більше ніколи й нічого не проситиму. Ти тепер допоможи тим, кому так само погано, як мені було. А в мене тепер є мама. Вона з усім сама впорається, бо вона, знаєш яка? Вона найкраща!

Настя посміхнулася, повернулася під ковдру до Федора, заплющила очі та щасливо посміхнулася. Може, бог і її молитви почув…

Коли народ ила третього хлопчика, так плакала спочатку, все голосила – чому не дівчинка? Як же хочеться маленької принцеси…

Ось і з’явилася в неї принцеса. Та така вдала, що з пелюшками та сорочечками вже поратися не треба…

Ось така сумна історія зі щасливим кінцем! Якщо сподобалася, ставте вподобайки, пишіть коментарі та підписуйтеся на сторінку!