Гuбель чоловіка мене підкосила, а коли я побачила його заnовіт, то зовсім втратила дар мови…

Ми звикли чути, що заповіт пишуть тільки старші люди, які бажають передати нажите майно комусь зі своїх родичів. передчуваючи близький кінець. Але говорити про передачу майна можна й у випадку стосунків. Як ось чоловіка та дружини. Коли мовимо про це, то маємо на увазі передачу всіх фінансів та активів одній людині. Не завжди йдеться саме про дружину. До цього списку також можуть потрапити діти, родичі і навіть друзі. Усе залежить від останньої волі власника.

Втрата – це завжди страшно та важко. Особливо, якщо гине основний годувальник сім’ї. Тоді до моральних додаються ще й фінансові проблеми. А ускладнює ситуацію ще й відсутність заповіту.

Ми з чоловіком були знайомі ще з дитинства. Виросли в одному місті, вчилися в одній школі, хоч я й була молодша від нього на 2 роки. Колись про стосунки ми навіть не думали. Просто товаришували. Далі у нас з’явилися спільні знайомі, ми все більше проводили час разом і вирішили, що це доля.

Далі ми вступили до університетів. Він став інженером, а я – вчителькою. Шляхи дещо розійшлися. Та й виявилося, що вподобання ми мали різні. Я любила мистецтво, а він бачив сенс у техніці. З іншого ж боку протилежності притягуються.

Потім знову перетнулися на дні народженні в моєї подруги. Вся заговорив перший. Потім провів до гуртожитку. І ми відновили стосунки.

Спочатку все це завжди легко та весело. Ви спілкуєтеся, дізнаєтеся одне одного, пробуєте щось нове, емоції беруть гору. Зрештою, Вася відкрився мені тільки з найкращої сторони.

Далі ми вирішили не тягнути час і подали заяву в РАЦС. Спочатку було дуже незвично розуміти, що ти вже не самотня. Що в тебе тепер є офіційні обов’язки і таке інше. Тож я цілком поринула у заміжнє життя. Незабаром у нас народилася донька. Разом із цим довелося шукати й нову роботу. Фінансів Васі ставало замало.

Колись далеко не все залежало від твоїх навичок. Ти міг бути прекрасним фахівцем і заробляти суттєві копійки. Це знали всі. Тому Вася вирішив, що краще взятися за власну справу. Схема, за яку він узявся: купував дешевше, продавав дорожче. Я також відмовилася від хобі й почала сповна віддаватися сім’ї. Дочка росла, і, на щастя, ми далі їй все, що тільки могли. Зате було страшно, що одного дня весь бізнес просто зійде нанівець.

Потім у нас народився син. Ми вже не були дітьми, як колись. Дорослі, свідомі люди з досвідом. Тепер знали, що та як робити. Син також нічого не потребував, бо ми давали йому все найкраще. Ясна річ, що без потрясінь у бізнесі не обійшлося. Але ми стійко все витримали. Відкрили свою фірму. І аж тоді змогли трохи розслабитися.

У дітей тепер були власні сім’ї. А ми тим часом присвячували час собі. Я їздила за кордон. ходила на концерти у сукнях, які привезли з інших країн, бувала часто в салонах краси і таке інше. Чоловік повернувся до свого хобі, пов’язаного з інженерією. Здавалося, усе нарешті налагодилося.

Так минуло понад 30 років шлюбу. І ось раптом я дізнаюся про ДТП. Нещасний випадок забрав у мене чоловіка. Хоча я не сильно вірю, що це був збіг. У нас було чимало недругів та конкурентів. Втім, довести це я не можу. Словом, це була важка втрата для всіх.

Але потім трапилося дещо гірше. Заповіт. Очевидно, Вася підозрював, що з ним щось може трапитися, тому написав прощальну записку. Вона весь цей час була в юриста. Там ішлося про те, що ми дуже йому дорогі. А потім були вибачення. Мовляв, у дітей уже є своє майно, він їм і так допоміг. А я, власне, залишалася біля розбитого корита. Усе, що я мала – частина бізнесу, а решту успадковувала якась таємнича жінка, про яку я ніколи за життя Васі навіть не чула.

Щоб дізнатися правду, треба було зустрітися з тією жінкою І я наважилася. Вона була молодою та симпатичною. І була здивована дізнатися про мене, як і я про неї. Так я і збагнула, що то за риболовлі та відрядження, у яких пропадав мій коханий. Прикро, що я дізналася про це лише після гибелі чоловіка.

Я думала, що ми були чесними одне перед одним. Присягаюся, що спробувала б прийняти його вибір, якби він тільки наважився розповісти. А все, що я маю тепер: покійного чоловіка, який нічого не залишив дітям та ще й виявився зрадником. Така собі слава та пам’ять. Може, це й не конкуренти, а доля його покарала за те, що водив усіх нас за носа стільки часу.

Я вже думала йти до суду. Хоча знаю, що нічого там не отримаю. Прикро тільки, що Вася так з нами вчинив. Не такого ставлення від нього ми з дітьми заслужили.

Як вам вчинок чоловіка?

Що зробили б на місці вдови?