Хочеш жити з братом покійного чоловіка? Геть розум втратила? Андрій в труні перевертається! – Свекруха кричала мене, а тоді примусила поїхати з села. Всіх проти мене налаштувала. Минуло багато років, діти виросли і лишень тоді я повернулась. Та зовсім не очікувала, що все так закінчиться…

Своє рідне село я завжди дуже любила. Ніколи його покидати не хотіла. Тим паче, що бабуся завжди казала, що хату мені залишить. Тож і потреби кудись їхати я не мала. Закінчила школу й вступила на педагогічний факультет, мріяла вчителькою стати.

Тоді за мною бігав один хлопець з нашого села. Звали його Петро, дуже добрий і спокійний. Та на той момент жодних серйозних планів я не мала. А тоді якось він мене зі своїм братом познайомив, з Андрієм. І так життя склалося, що саме в нього я закохалась. Я цього зовсім не планувала та образити нікого не хотіла. Врешті ми почали зустрічатись, Петро страшенно страждав, але що я могла вдіяти.

Ми з Андрієм побралися, я відразу донечку народила, а за два роки ще синочка. Ми були дуже щасливі. Навіть Петро врешті змирився. Та чоловік ніяк не міг заспокоїтися, що мало грошей заробляє. Він хотів оновити будинок, добудувати простору кухню і вбиральню. Тому й вирішив поїхати на будівництво на заробітки. Я страшенно не хотіла його відпускати. Та коханий не слухав.

І ось минуло два місяці і якось мені подзвонили.

– На будівництві стався прикрий випадок. Мені шкода! Прийміть мої співчуття!

Тієї миті мені здавалось, що я також помру. Нічого не хотіла. Намагалась тримати себе в руках заради дітей, та не могла. Тоді саме Петро мене підтримав. Він завжди був поруч і в усьому допомагав. Діти дуже полюбили свого дядька. Минуло два роки і якось Петро зізнався, що ні на мить не припиняв мене кохати. І я тоді збагнула, що теж його люблю. Не так, як чоловіка, інакше, але люблю.

Ми хотіли бути разом. А тоді про це дізналась свекруха. Вона страшенно розлютилась.

– Одного мого сина доконала і за іншого взялась? Мало тобі! Дай йому спокій, він заслуговує на нормальну дружину!

Вона не відступала, погрожувала мені. Врешті я не бачила іншого виходу, зібрала дітей і поїхала з ними до міста. Там знайшла роботу та отримала кімнату в гуртожитку. Роки минали, діти зростали, а я так і не зустріла собі пару. Від інших чула, що Петро одружився і має сина. З ним я не спілкувалась.

Зараз мої діти вже дорослі. І нещодавно я вирішила повернутися в рідне село. Вже на пенсію вийшла, не хотіла доживати в місті. Повернутися в той будинок було не просто, багато спогадів. Та минуло кілька днів і дещо сталося. Якось на вечір в мої двері постукали. Я відчинила. Це був Петро. Сивий, старий і втомлений від життя.

– Ну, привіт!

– Привіт!

– Може нарешті час нам бути разом! Ми заслужили!

– А де твоя дружина, мама?

– Немає нікого. Мама померла, дружина покинула мене. Та й мені здається, що я ніколи тебе не забував і не кохав нікого іншого!

Я б дуже хотіла провести решту життя з Петром. Та не знаю, а що ж люди скажуть? І чи треба це робити зараз на старості? Як гадаєте?