“Кожна евакуація – це щось страшне”: історія парамедикині, яка рятує воїнів на передовій
Парамедикиня зізнається, що не знає, як вижила після останнього обстрілу окупантів.
Зміст
Орися – парамедикиня добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. Вона відмовилася від позивного і користується на фронті своїм іменем. Каже, що воно доволі рідкісне і мало в кого зустрічається.
В розмові з нами вона весела, щира й відкрита, але її життєрадісний голос змінюється в раз, щойно починає говорити про найпотаємніше і найболісніше. “Кожна евакуація – це щось страшне”, – ці слова парамедикині влучно відображають ту непомірну ціну, яку ми сплачуємо не просто свою незалежність, а за право бути українцями.
Як працюють і в яких умовах живуть “госпітальєри”, що найважче у війні і що мотивує – парамедикиня Орися розповіла в інтерв’ю ТСН.ua.
Як стала “госпітальєркою”
До 24 лютого дівчина жила цивільним життям – навчалася і паралельно працювала в Українському католицькому університеті. Каже, все як у всіх.
Розповідає, що медицині навчилася ще у скаутській організації “Пласт”, до якої входила свого часу. Згодом пройшла в університеті медичний курс від добровольця, що стало найбільшим поштовхом піти на фронт.
Утім, на фронт Орися потрапила не одразу 24 лютого. Спершу дівчина волонтерила: допомагала з розміщенням переселенців у Львові і працювала у військовому шпиталі. Зрештою пішла на службу до “Госпітальєрів”.
“Я не можу сидіти тут, якщо я маю навички парамедика. Я думаю, зараз кожен повинен робити те, що він вміє”, – пояснює своє рішення дівчина.
“Кожна евакуація – це щось страшне”
Свою першу пацієнтку в “Госпітальєрах” парамедикиня пригадує з усмішкою на обличчі. Каже, тоді стався курйоз, і їй помилково повідомили, що літня жінка після стабілізації померла в лікарні, і навіть її рідні готувалися до похорону. Втім, як виявилося згодом, пенсіонерку врятували і вона вижила.
“Це була цивільна бабуся. Вона повністю була побита, у неї були два переломи ноги, черепно-мозкова травма, наче е був внутрішній крововилив. Я думала, що вона реально помре, але ми її трохи відкачали і передали до лікарні живою. Наступного дня чомусь нам сказали, що вона померла. Я вже помолилася за її душу, її родина замовила гріб. І потім я телефоную ще раз до лікаря, питаюся за бабусю, а він каже: “Жива”, – згадує із усмішкою дівчина.
Водночас парамедикиня каже, що окремих ситуацій, які б їй запам’яталися найбільше, у неї немає: “Це просто не романтика. Війна – це не романтика. Кожна евакуація – це щось страшне. Страшні картинки. Це невесело”.
Нині “госпітальєрка” працює на різних напрямках, але переважно, де “гаряче”. Востаннє була на Бахмутському напрямку і біля Пісків. Розповідає, що зараз окупанти почали активніше гатити з артилерії по українських позиціях, тому у бійців переважають уламкові або вибухові поранення. Кульових, каже, менше.
“Якщо це осколкові, то це поставити турнікет, перемотати бандажем, затампонувати, щоб зупинити кров, і довезти до пункту. А якщо це важчі травми, то намагаємося робити все, що в наших силах, але ми не чарівники. Інколи чарівники, думаємо, як це можливо так було зробити”, – зазначає захисниця.
“Госпітальєрка” розповідає, що її головне завдання – якомога швидше вивезти пораненого з поля бою.
Про виклик парамедики дізнаються через рацію і одразу виїжджають за пораненими, яких евакуйовують до стабпункту. За її словами, це місце, де можна нормально стабілізувати бійця, а після – відвезти до повноцінної лікарні.
“Стабпункти – це переважно такі місця, які не дуже схожі на лікарню. Це дуже швидка допомога, 10 хв – і відправили далі, щоб не затримувати. Після стабпункту передають на швидку і везуть до більш професійних лікарень. Під час евакуації головне – швидко забрати з поля бою пораненого”, – каже Орися.
Зазвичай в її екіпажі працювало чотири людини: це парамедик, лікар-парамедик, вогневик і водій. Але востаннє працювали “двійками”, наприклад, парамедик і водій, і інший парамедик і водій. Пояснює, що так значно легше і можна забрати більше поранених.
“Під час моїх останніх ротацій ми їздили на пікапі, і треба було дуже швидко забрати і на місці не надавати допомоги. Головне – зупинити кров, щоб не стік кров’ю. Тому ми швидко перевіряли всі турнікети і закидали в авто, і швидко їхали. І вже дорогою, якщо є медик, то намагається допомогти”, – розповідає парамедикиня.
Під час евакуацій на фронті, за її словами, вкрай необхідними є прилади нічного бачення. Захисниця пояснює, що парамедикам з екіпажем доводиться їздити по поранених без фар чи іншого світла, щоб бути непоміченими для росіян, але через це їхні авто часто потрапляють у ДТП.
Орися нагадала про нещодавню аварію з реанімобілем, в якій загинула одна з “госпітальєрок” – Наталія Фраушер, військова медикиня-волонтерка, яка після повномасштабного вторгнення РФ повернулась з Австрії до України рятувати поранених.
“Ми якраз цієї ротації були на Пісках, і там взагалі не можна користуватися світлом, все всередині вимкнули – годинники, магнітофон, бо воно все світилося, як ялинка. І ми дали запит на волонтерів і дуже швидко зібрали гроші і купили цей прилад. І водій каже, я все бачу, як у день”, – пояснює парамедикиня.
“Для росіян червоний хрестик – це ціль номер”
Парамедикиня констатує, що росіяни регулярно відкривають по них вогонь під час евакуацій, і ситуації бувають вкрай небезпечні.
“Для росіян червоний хрестик на формі – це ціль номер. Ми потрапляли під обстріли. Останній раз я взагалі не знаю, як ми вижили. Ми взагалі їхали знайомитися з батальйоном, до якого нас приєднали, але потрапили на “нуль”, бо там була травма, і нас почали обстрілювати (окупанти – Ред.). Ми під’їхали до БТРа, і просто перед нами прилетіло. Дуже близько. Я ще так багато в житті не молилася, страшно трохи, – розповідає “госпітальєрка” і з полегшенням додає, – добре, що вижили”.
Що навчило жити без ванни і світла
Парамедикиня зазначає, що пристосовуватися до нових умов їй не довелося, адже ще в “Пласті” навчилася обходитися без води і жити в наметах.
Нині, розповідає, умови бувають різні, може навіть бути душ і Wi-fi.
“А інколи – в підвалі, де немає ні душу, ні Wi-fi, ні туалета, і треба десь шукати це все. Але можна викрутитися. Ми всюди знайдемо вихід, мені здається. Я дуже рада, що колись була в “Пласті”, бо це навчило, як це – жити без ванни і без світла. І це дуже допомогло, – каже парамедикиня і додає, жартуючи, – головне, щоб був генератор”.
Як жінкам підготуватися до армії
Говорячи про гендерне питання на війні, парамедикиня зазначає, що у них всі рівні, і в “Госпітальєрах” – це досить нормально, що жінка є військовою.
“У нас у батальйоні приблизно половина – жінки, половина – чоловіки. У нас це нормально. У мене як водій може приготувати їсти або прибрати, так і я можу це зробити. Хто вільний, той і робить. Це не чоловік – жінка, це побратим, і всі рівні, я так це відчуваю, – ділиться досвідом парамедикиня, але додає про тенденцію, яку помітила на передовій, – чоловіки дуже часто оберігають жінок на фронті. Ніби здається, що всі рівні мають бути, але вони так: “Ти не поїдеш туди, бо тобі треба тут бути”.
Жінкам, які ще розмірковують над рішенням щодо свого перебування на фронті, парамедикиня радить ухвалювати рішення не на емоціях, а також якнайбільше дізнатися про майбутню військову професію і підготуватися до неї, адже невідомо, коли знадобляться ті чи інші навички.
“Не робити цей крок емоційно. Емоційне минає і відкриваються очі. Але після того, як підпишеш контракт, повернутися назад не можна, дороги назад немає. І нормально підготуватися – залежно від того, на яку посаду йдеш”, – наголошує вона.
Головне – вижити
Найбільша мотивація парамедикині – це її родина і друзі. Каже, що завжди думає про них під час обстрілів.
“Головне – вижити. Це головна ціль, напевно. Завжди, коли якісь обстріли, я думаю: “А як батьки будуть без мене, а як сестра, рідні, друзі”. Це найстрашніше. Це, напевно, найбільша мотивація жити. А також неприємно, коли я бачу загиблого бійця, я одразу думаю також про його батьків, як їм також складно буде пережити”, – ділиться переживаннями “госпітальєрка”.
Крім того, зізнається, що її бентежать думки, якщо одразу не вдається забрати тіло загиблого з поля бою, бо там тривають обстріли.
“І доки він там лежить – це дуже для мене важко. Бо я думаю, що треба якнайшвидше його забрати, щоб віддати рідним, щоб орки не зайшли на ту територію і тоді зовсім неможливо буде забрати. Хіба обмін”, – пояснює парамедикиня.
Складнощі цивільного життя
Орися розповідає, що відсутність контракту дозволяє їй періодично їздити на ротації, заробляти на життя й паралельно навчатися в університеті. Крім того, це ще й додаткова можливість емоційно відновитися.
Але повертаючись до Львова після передової, зізнається, що складно звикнути до реальності: “Дивно, бо в мене тут картинки, як люди без рук, без ніг, а тут люди нетверезі ходять Львовом”. Парамедикиня зізнається, що це трохи неприємно.
Втім, вона надзвичайно тішиться тому, як українці вміють гуртуватися і наскільки потужно волонтерять.
“Сподіваюся, їх ще вистачить до кінця війни”, – додає на завершення “госпітальєрка”.
