Майже 20 років я була в Італії. Гарувала, аби дітей на ноги поставити. І ось зараз син подзвонив і почав вмовляти мене повернутися. Я так зраділа, він сказав, що вони сюрприз для мене мають. І ось ми нарешті зібралися за одним столом. І тут донька повідомила новину. Такого від них я точно не чекала. Навіть не знаю, як далі бути.

Як і всі наші українські жінки я поїхала до Італії, аби витягти свою сім’ю з бідності. Важкі були тоді часи. Чоловік мій випивав, всі його заробітки на це йшли. А я мусила сама двох дітей утримувати. Тож коли вони трохи підросли – вирішила їхати.

Працювала дуже важко, що лишень не було. Все терпіла, ніколи на себе зайвої копійки не витрачала. Все дітям висилала. Допомогла синові вивчитись і власну справу відкрити. Згодом квартиру йому купила. Тоді доньці з зятем дала гроші на будівництво. Далі думала повертатись, але народились онуки, хотілось дітей підтримати ще.

Та промайнуло поступово майже 20 років. Звикла я до Італії, але за домом страшно сумувала. І ось подумала, що час приїхати, та раптом почалась війна.

– Ну, що ти тут зараз робитимеш? Краще сиди в безпеці! – вмовляв син.

Я вже поступово змирилася. Та місяць тому мені зателефонував син.

– Мамо, приїжджай, у нас для тебе новина, треба усім разом побути.

Я відразу ж речі зібрала й приїхала. Чомусь думала, що вони мені куточок підготували, аби могла спокійно жити, з рідними бачитися.

Ми зібралися всі у доньки. Лиш зятя не було. Тут почав син.

– Мамо, ми зремонтували твій старий будинок, зробили там санвузол, ванну, зможеш спокійно жити!

– Ой, дякую, дітки! Це чудово! Нарешті я біля вас буду!

– Та тут така справа… – почала донька.

– Що сталось?

– Ти ж бачиш, що мого Андрія нема.

– Так, а де ж він?

– В США. Вже два місяці. Виїхав. І ми їдемо до нього. Викликали тебе, щоб побути наостанок. Хто ж знає, коли побачимось.

– А як же будинок? Як все?

– Продали все. Зрозумій, чоловіка можуть на війну забрати, синові 16 років, скоро теж виїхати не зможе. Ми мусимо.

Я відчула, що в горлі ком. Та це був лише перший удар. Тут додав син:

– Мамо, ми теж їдемо. Вирішили всі разом, щоб легше було.

– А як же я?

– Може пізніше приїдеш, там літнім людям не просто документи зробити, але ми влаштуємося і щось вигадаємо.

Решту вечора мені навіть говорити ні з ким не хотілось. От тобі й сюрприз. Донька хотіла, щоб я в неї залишилась, та я відмовилась, поїхала в село, в свою порожню зремонтовану хату. Чоловік вже давно до іншої пішов.

Я в розпачі, не знаю, що далі робити. Який мені сенс в Україні залишатись? Для чого я так багато років працювала? Невже діти не розуміють, що це жорстоко, що не можна так?