Мамо, ти не можеш так з нами вчинити! Я вже спланував, на що гроші підуть! Нам машина потрібна і квартира, а ти… – Син аж підстрибнув від злості, коли я розповіла на що витрачу компенсацію за загибель мого чоловіка. Він почав кричати, що я права не маю, потім навіть погрожував. Та я все вирішила!

Рік тому я поховала свого чоловіка. Петро такий правильний у мене був, дуже чесний і справедливий. Тому він відразу вирішив йти у військкомат. Він колись був військовим, та за станом здоров’я міг спокійно не йти на фронт. Йому ж на той момент вже 56 років було. Та він нікого не слухав, знав, що так треба і все.

Коли минуло пів року служби в самому пеклі Петрові почали пропонувати тилові посади. Аби навчав інших, або сидів у військкоматі. Та він відмовився.

– Як я буду в дзеркало дивитись? Як сидіти в тилу, коли хлопці молоді гинуть? Я не можу!

І ось одного осіннього дня мені подзвонили та сказали, що загинув мій Петро, на Бахмутському напрямку. Як я тоді плакала, місця собі не знаходила. Не знаю, що б я робила, якби не моя сестра. Вона з усім допомагала, підтримала, як ніхто. А от синові наче й байдуже було. Лишень раз до мене прийшов і те не на довго.

– Мамо, мене Настя чекає, справ повно.

Навіть коли батька вже привезли, Микита з Настею мені не допомагали. Побули на похоронах і на поминках і втекли.

Довго я не могла прийти до тями. Та минуло пів року і сестра мені сказала:

– Подумай, що б Петро сказав, якби тебе таку побачив. Уяви, як би він засмутився!

– А що я можу зробити?

– Будь сильною для нього! Роби добрі справи!

Я тоді замислилась. І сама собі вирішила, що виплату, яку отримаю, як компенсацію за загибель чоловіка, витрачу на добру справу. Зроблю щось для ЗСУ. Так, десь 500 тисяч лишу для онука, але решту – з користю. Згодом я зв’язалась з колишнім командиром Петра. Чоловік дуже його цінував, казав, що він чесний і самовідданий. Тож я запитала в нього, що треба купити і ми домовились. Він мав вирішити і повідомити мені.

Та щойно гроші надійшли – син приїхав до мене.

– Ми з Настею хочемо ремонт робити і машину нову. Коли даси мою частину?

– Яку твою?

– Я думав, що тобі стільки й не треба. Ми ще квартиру синові купити хочемо.

– Так, стоп! Бо щось ти розігнався. По-перше, всю суму відразу ніхто не дає. А взагалі, дам я лише на квартиру онукові. А решту вирішила витратити на ЗСУ. Вже командиру твого тата пообіцяла.

– Ти що? Чи мало наша сім’я їм дала? Може досить жертв?

– Я так вирішила!

– Ти не можеш з нами так вчинити?

– Мені здається, що батько мене би підтримав! Синку, в тебе тата не стало, а ти лишень про гроші думаєш!

Син образився, почав казати, що я їх більше не побачу. Наче раніше часто бачила. Згадували лишень, коли щось треба було. Я вже замислилась, може й квартиру на себе оформити. Бо вони ще продадуть і онукові так і не залишиться. Як гадаєте? І що взагалі думаєте про моє рішення?