«Мій чоловік прикрив собою побратимів. Але загинув під час евакуації»: герой з позивним «Коп» ціною життя врятував інших під Бахмутом

Вона часто ходить до моря. Просто подивитися кілька хвилин. Й помовчати. Бо такі миті, здається їй, — це можливість виплакатись і згадати моменти, коли було й радісно, й сумно… Коли лунав дзвінок у двері одеської квартири й перед очима поставав він — кохання всього її життя. Сильно зморений, у військовій формі, приїжджав лише на кілька днів, щоб «набутися» разом. Та не «набулись»…

Під час нашої розмови Олена заспокоює та притискає до грудей 11-місячного Тимофія, який мов дві краплі води схожий на свого тата-героя. Батька, якого це немовля, коли виросте, пам’ятатиме лише зі світлин, де вони були такими щасливими, та за розповідями рідних. Життя 32-річного капітана поліції Івана Шевченка обірвалося наприкінці серпня в бою на Бахмутському напрямку. Герой з позивним «Коп» до останнього прикривав відхід побратимів, проте отримав важкі поранення й під час евакуації його серце зупинилось.

Кожен спогад Олени про чоловіка — це наче стати на міну, проте ти мусиш піднятись та йти далі. Заради нього. Заради сина.

«Коханий виріс у звичайній сільській родині, опікувався меншою сестрою Альоною. Тато має першу групу інвалідності через зір. Із сестрою вони були надзвичайно близькими та весь час проводили разом, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Олена Шевченко. – Ще з дитинства в Івана проявлялись лідерські якості, він мав багато друзів й завжди був у центрі уваги через свої жарти. Мені здається, що такого точно не можна було не помітити. Ваня обожнював мисливство та риболовлю. Строкову службу пройшов у десантних військах. Опісля вступив до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, спеціальність — психологія та соціальна робота. Але ні дня не працював за професією. Він бачив себе у структурі МВС. Важко сказати, що саме стало вирішальним фактором. Можливо, дядько Івана, який теж був правоохоронцем та авторитетом для племінника. Та й чоловіку подобалось працювати з людьми, бути їм корисним. У червні 2014 року Іван вступив до лав батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «ШТОРМ». До 2018 року їздив у відрядження у зону бойових дій. Його там цінували побратими та командування.

За відмінну службу коханий за життя отримав десятки подяк, медалі, серед яких дуже цінними були «За оборону Маріуполя», «За сприяння Збройним Силам України», нагрудний знак 2-го ступеня «Козацький хрест»… Коли Іван повернувся з АТО, працював інспектором на Одещині. У 2020 році він знову їздив на ротації на схід. Останнє місце роботи Івана — Маньківський відділ поліції, він служив дільничним офіцером”.

З усмішкою Олена пригадує їхнє знайомство. Вона працювала медсестрою у лікарні разом із мамою Івана. Тоді у розпалі була коронавірусна інфекція.

«Жінка ще раніше пропонувала мені познайомити зі своїм сином. Мовляв, він точно мені сподобається. Та я тоді пожартувала, що „сильно старий“ для мене, бо я 1995-го року народження, а він — 1991-го. Але доля непередбачувана, — додає Олена. — І одного разу мати Івана на роботі попросила мене вийти у двір, щоби я йому якісь там ключі передала. Не скажу, що то було кохання з першого погляду, та я й не оцінювала молодого чоловіка. Віддала та й пішла собі. Але Іван взяв мій номер телефону. Невдовзі запросив випити кави. Ось тоді й відкрився мені… Його розмови, спільне бачення майбутнього підкорили душу. Ми почали частіше бачитись. Кожне побачення було особливими, трепетним. Через пів року Іван освідчився. Ми розписалися 16 жовтня 2021 року, в мій день народження. Іван мріяв після служби в поліції зайнятись обробкою землі, бо йому це подобалось».

Та всі плани молодої родини перекреслила велика війна. Водночас в перші її місяці Олена дізналася, що чекає на дитину. Подружжя ні на мить не сумнівалось, що має залишатись в Україні та народжувати Олена буде тут.

«Наприкінці 2022 року чоловік служив на Херсонщині, — пригадує Олена. – Тоді, пам’ятаєте, на міні підірвався керівник поліції Черкащини, інші правоохоронці. Після того Івана з побратимами звідти вивели. Тимофій народився 1 січня. Чоловік всю ніч провів у машині біля пологового будинку, сильно переживав. А вперше побачивши дитя, заплакав від щастя. Іван жив своїм сином. Тим паче хлопчик — його копія».

У квітні 2023 року Іван перевівся до Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», штурмовий полк «Цунамі». Місце служби було в Одесі, тому дружина та син поїхали слідом за бійцем. З травня тривала підготовка. 12 липня Іван був відправлений на бойове завдання на Бахмутський напрямок, село Кліщіївка.

«Всі перші досягнення малюка чоловік бачив лише по відео та фото. Нам дуже бракувало татка. Але я розуміла, що він боронить країну, щоб його син та інші діти жили під мирним небом, — говорить Олена. — Остання наша розмова була за день до трагедії по відеозв’язку. Бійці мали виїжджати з позиції, збирались. Іван казав, що все буде добре, бо ж не вперше їде на завдання. А вже наступного дня коханий загинув при вогневому зіткненні з ворогом. Відстрілюючись з кулемета та тримаючи фланг, прикрив собою побратимів. Іван отримав поранення правої ноги, самостійно надав собі першу медичну допомогу, наклавши турнікет, після чого відповз від позиції до укриття.

Ноші розірвало, побратими несли його на плечах. Але, на жаль, під час евакуації він отримав поранення, несумісні з життям. Сталося так, що бійці наїхали на міну та осколки поцілили в Івана. До останнього подиху він залишився відданим своїм побратимам, своєму народу та своїй країні. Я пишаюся чоловіком, а наш маленький син завжди буде пишатися своїм татом, адже не кожен зможе, дивлячись смерті в очі, стояти з побратимами пліч-о-пліч, не боятись за своє життя, захищати інших та мужньо боротися за свободу своєї країни. Саме тому я зареєструвала петицію, в якій прошу президента надати Івану звання Героя України (посмертно)”.

Наприкінці розмови Олена вже не стримує сліз…

«Найважче, що вже нема до кого подзвонити, — говорить вона. — Просто набрати й розповісти, що сьогодні нового зробив наш синочок, що він їв і який же він у нас чудовий… Просто пожалітись, попросити підтримки. Нема моєї опори, немає більше мого кохання. Занадто це несправедливо. Але є одна мрія, яку чоловік не встиг здійснити за життя. Він три роки тому купив собі машину „Ниву“. Розібрав, але через роботу, а потім велику війну так і не встиг доробити її та поїздити. Й ми з батьками Вані дивимось на неї — сльози в очах. Хочемо все ж доробити її у пам’ять про Івана. І щоб сину вона потім залишилась…»