«Не хочу і не можу вірити, що моя любов до тебе не спрацювала магічним щитом»: українка в соцмережі веде щоденник пам’яті свого коханого, який загинув на війні

«Інстаграм» Наталії Гаврилюк можна назвати щоденником пам’яті. Пам’яті про її коханого, який загинув на війні. Євгену Петрашу було лише 27. До повномасштабної війни він три роки служив у батальйоні «Азов», потім працював у IT-компанії у Києві. Загинув у березні минулого року під Ворзелем Київської області у бою з окупантами. fakty.ua

Щоденник Наталії неможливо читати без сліз. Кожен рядок у ньому — про кохання. Про душевні та іноді смішні моменти, з яких складалося їхнє із Євгеном життя. Про спільну рутину, яка, виявляється, і була справжнім щастям.

«Ти взяв рюкзак, обійняв батьків і мене й пішки пішов до своїх. Такий був останній раз, коли я тебе бачила»

20.03.2022 . «Сьогодні твій День народження.

Ледь не вперше я заздалегідь сама придумала хороший подарунок. Я запропонувала на вихідних піти в ТЦ і приміряти кросівки, а ти тільки посміявся. Я ж до останнього вірила, що таки підемо, і ти будеш гуляти в цих кросівках по Лісабону, їсти свіжі паштейші і я покажу тобі «край світу».

Наше життя було уже таким далеким від війни, я майже забула 3 роки стосунків в Телеграмі, поїзд «Київ-Маріуполь» і всі ті готелі і орендовані квартири, в яких ми любили один одного на місяці вперед.

Якось символічно, що Маріуполь тепер теж у руїнах.

Ми чекали на доставку дзеркала у ванну — остання деталь у ремонті нашої квартири. У тебе була нова робота, яка тобі подобалась, у мене чергові курси «для пошуку себе». Нас чекала відпустка в Португалії, співбесіда на візу в США і концерт Гаррі Стайлза для мене, вікенд у Стокгольмі для тебе. Я займалась з психологом і впевнено збиралась зробити 2022 рік найкращим роком евер. Лол?

За день до війни я розвішувала прання, плакала і просила тільки того, щоб я могла розкладати твої смішні кольорові труси до кінця життя. Раніше я подумки задавала питання: «Невже ця рутина назавжди?», зараз я би віддала все за цю рутину. Як у моєму улюбленому мемі «Жизнь — прекол».

Я рада хоча б тому, що в останній вечір разом я не залипала в тікток як завжди, а ми заснули в обіймах. Ти так часто просив засинати з тобою, а я мала розкіш вибирати грьобаний «час для себе». Коли все сталось, ти залишався спокійним і допомагав мені вибирати потрібні мені речі.

Зубну щітку я забула, але ти сказав взяти нові штани, які ще з биркою. Щоб був шанс їх вдягнути. Я взяла, все ще не наважуюсь вдягти. Ми і тоді не переставали жартувати. Я сміюсь і зараз, просто кожен раз болить, що я не можу скинути тобі мем. Такий от сюр.

Позавчора таки купила кросівки, тільки для себе. Пробач, котя, я ж ще не здуріла.Ще понюхала твої парфуми. А це п**дєц жахнуло.

Ми стояли в заторі на виїзд з Києва, щоб десь з батьками сісти і придумати план дій. Я мовчала, бо від жаху мене заціпило, а ти раптом сказав, що це буде дуже довго, перевзувся у свої військові черевики, взяв свій рюкзак, обняв батьків і мене і пішки пішов до своїх. Таким був останній раз, коли я тебе бачила і відчувала твій запах.

Я досі не хочу і не можу вірити, що моя любов до тебе не спрацювала магічним щитом. Не знаю, чи я колись повірю. Можна звинуватити в цьому Джоан Роулінг?

Ти інколи злився, що я так часто кажу тобі, що люблю, а я би говорила ще безкінечну кількість разів, і стільки ж ще скажу. Ти злився, що я так часто питаю чи любиш ти мене, і тепер я уже не питатиму, бо знаю точно. Це було останнє, що ти сказав мені вживу.

За мене і всіх нас ти віддав найцінніше — своє життя…”

Це перший допис, який Наталя написала минулого року у день народження коханого. На той час тіло Євгена ще не знайшли, але надії на те, що він міг вижити, вже не залишалося.

Розповідаючи історію їхнього із Женею кохання, Наталя згадує, що познайомилися вони ще студентами, коли навчалися у КПІ. Вочевидь, це було те, що називають любов’ю з першого погляду.

— Женя був одногрупником моєї сусідки по гуртожитку, — розповідає «ФАКТАМ» Наталія Гаврилюк. – Пам’ятаю, що одразу звернула увагу на його посмішку. Ми не часто перетиналися, але коли я його бачила, зі мною відбувалося щось незвичайне, мене буквально починало трусити. Я не могла навіть з ним привітатись — віталася тільки з його другом, намагаючись на Женю при цьому не дивитися. Згодом ми зустрілися на дні народження нашої спільної подруги. Після цього я закінчила свої попередні стосунки, які тривали ще зі школи і вже давно згасли. Почали з Женею листуватися. А потім і зустрічатись… Закінчивши бакалаврат, Женя вирішив замість магістратури йти до батальйону «Азов». Це було у 2015 році. Незадовго до цього на Донбасі загинув його одногрупник… Ухвалюючи це рішення, Женя ні з ким не радився. Довго не говорив про це батькам. Мене також поставив перед фактом. На той момент ми з ним зустрічалися лише два місяці, і він навіть сказав: «Хочеш, розійдемося, щоб ти на мене не чекала?»

Але я такий варіант не розглядала. Він підписав контракт на три роки, і весь цей час ми підтримували стосунки на відстані. Він приїжджав на ротації, я їздила до нього у вихідні. Пам’ятаю, поїзд із Києва до Маріуполя йшов 20 годин. Але це не було на заваді. Не вплинула на наші стосунки і моя поїздка до Штатів, куди я потрапила за обміном. Я була там п’ять місяців. Подруга, з якою ми поїхали разом, вирішила залишитись у США, а я повернулася. Повернулась через Женю — я хотіла бути з ним.

Відслуживши три роки, Женя повернувся. Пройшов непростий період адаптації до цивільного життя, знайшов роботу у сфері ІТ, яка йому дуже подобалася. Ми жили, кохали одне одного та будували плани на майбутнє.

«Ми з тобою все життя будемо разом, Женюро. Просто ніяк не можу прийняти, що у такій формі»

Наталя зізнається: у лютому минулого року, попри скупчення російських військ уздовж українського кордону та численні попередження про можливе повномасштабне вторгнення, вона, як і більшість українців, вірити в це не хотіла:

— Я не хотіла вірити у повномасштабну війну. Пам’ятаю, коли путін оголосив про визнання територій «ДНР» та «ЛНР», Женя повернувся з роботи та сказав, що це недобре. Однієї цієї фрази мені вистачило для того, щоб почати хвилюватися — я знала, що просто так Женя таке говорити не буде… Останній вечір перед війною у нас був напрочуд хорошим. Прийшла подружка, ми дуже душевно посиділи. Коли зайшла мова про можливу війну, Женя сказав, що, якщо це станеться, йому треба буде одразу їхати до військової частини. Я просила його не їхати до Маріуполя (він вважав, що, можливо, мусить їхати туди). Просила подумати про те, щоб зайнятися волонтерством, щоб бути корисним і в тилу. На що Женя сказав: «Добре, ми все це вирішимо». І я заспокоїлася. На цій гарній ноті ми лягли спати.

Вибухів я не чула. Мене розбудив Женя: «Збирайся, почалося». Ми вирішили їхати до його батьків, які мешкають у Білогородці під Києвом. Від нас лише 15 хвилин їзди. Ми, звичайно, потрапили в пробку — на той час на виїзді з Києва вже були величезні затори. Їхали мовчки. І раптом Женя сказав — мовляв, поки я з цими пробками доїду в один бік, назад вже не виберуся. А йому треба було на базу, він уже списався з хлопцями… У результаті він перевзувся, взяв рюкзак і пішов пішки туди, де на нього вже чекали. Я тоді ще не знала, що бачу його востаннє.

“Ми жили, кохали одне одного та будували плани на майбутнє”, – розповідає про довоєнне життя Наталя

Наталя з Євгеном постійно зідзвонювалися та переписувалися. Так було до 3 березня, коли з Женею раптом зник зв’язок.

«Я жадібно курила на якійсь зупинці, набрала тобі, нема зв”язку. Нічого незвичайного, передзвониш же? Як же я ненавиджу цю дату, ненавиджу те місце, ненавиджу грьобану р***ю і ще себе за те, що поїхала в той же день. Наче насмішка якась. Ти часто запитував „Це шо, Наташка, ми з тобою все життя будемо разом?“ Я сміялась, бо ти запитував це несподівано, для ефекту. Ми дійсно будемо, Женюра. Просто ніяк не можу прийняти, що в такій формі…»

Так Наталя нещодавно описала у своєму щоденнику день, коли її коханий зник.

— Я встигла повідомити Жені, що їду до Ужгорода, — згадує Наталя. — Знаходячись майже два тижні під Києвом, у чотирьох стінах, слухаючи нескінченні звуки вибухів, я вже починала божеволіти. Тому на евакуаційному автобусі поїхала до подруги… Коли Женя перестав виходити на зв’язок, я одразу почала писати його побратимам. Один із них сказав мені, що Женя отрмав поранення і його не змогли забрати. Мене почало трясти. Він казав, що це ще не точно і все буде добре, але я відчувала, що не буде… Вийшла на зв’язок із ще одним побратимом, який розповів, що був дуже близький бій із окупантами, і Женя був поранений. Мали приїхати дві евакуаційні машини. Коли приїхала перша, Женя допомагав вантажити туди інших поранених. За ним мав приїхати другий автомобіль, але він не доїхав. Коли вночі наші все ж таки змогли туди прорватися, Женя вже не подавав ознак життя… Багато деталей ми вже ніколи не дізнаємося, бо хлопці, які там були, або теж загинули, або поїхали до Маріуполя і загинули там.

Батьки Жені намагаються зібрати більше інформації. А я поки що намагаюся розібратися із самим фактом, що його немає.

«Що робити з навушниками, подарованими тобі на Новий рік? Вони знають усі мої „ти робила недостатньо“»

Допис Наталії про її повернення до їхньої з Женею квартири під Києвом розриває душу:

«На дверях різдвяний вінок. Перед очима ти в мокрій куртці, прийшов пізно, приніс цей вінок мені «на Миколая». Велика ялинка ніяк не вписувалась в передноворічний бюджет, я перенесла покупку на наступний рік, ха. Натомість я подарувала тобі велику коробку желейних жаб. Який же крінж!

Ну добре, жаби ми хоч з”їли. А що робити з навушниками, які я подарувала на Новий рік? Вони лежать на полиці і кричать на мене, вони знають всі мої «ти робила недостатньо». Вони нагадують мені яка я була неуважна. Я брешу, жаби теж фантомно кричать мені, що я їх доїла в ПМС-припадку, не роздумуючи.

Велика фотографія в чорній рамці на стільниці поруч з пляшкою Кока-Коли і ароматичною свічкою Lumos Maxima. Тебе б це насмішило. А ще казав, що купую дурниці. Мені не дуже смішно, тому заховала її. Пробач. Лишила маленькі фото в маленьких рамках, начебто вони ранять менше. Я вибираю самообман.

Стараюсь не виділятись в магазині біля дому, але мої покупки мене видають. Тому чергую походи в магазин з доставкою. Я хочу зайти в кав”ярню і посидіти за столиком, як раніше, але Тарас чомусь дає мені каву безкоштовно і вітає з поверненням…

Мене нудить від себе і я йду пити каву додому.

В тіктоці бачила лайфхак: щоб не лякати сусідів, можна кричати в стакан. Тестувала. Наші стакани не можуть вмістити цей крик.

Повернулись сонні паралічі. Пам’ятаєш, це ти розказав мені що це за страшні сни в 4D? Тільки тепер вони мене не лякають. В них хтось ходить по квартирі і лягає на ліжко, мені на спину. Це ж норма, а не ця страшна тиша, коли я лягаю спати, а твоя половина пуста.

Я включила «Друзів» з першого сезону, але ніхто не охнув і не закотив очі.

«So no one told you life was gonna be this way» каже мені інтро, я погоджуюсь. А далі я пропускаю цю пісеньку, бо все інше в ній — брехня.

Поки пишу це, сусіди знову проводять гучні ремонтні роботи. То коли там ти уже прийдеш з роботи?”.

“Мені хочеться, щоб люди знали, яким він був, – каже Наталя. – А він був неймовірним”

Побувши якийсь час у Києві, Наталя поїхала до США, де на неї чекала подруга:

– Подруга зробила мені запрошення про всяк випадок — якщо мені буде дуже погано вдома. Я повернулася до нашої квартири. Просиділа там місяць. Мені було дуже погано. Вдень ще більш менш — я звикла працювати з дому в той час, коли Женя був в офісі. Але ввечері він завжди приходив. А зараз не приходить. Сідати самій вечеряти… Сидіти у ванній під час чергової повітряної тривоги. Іти спати в наше ліжко…