Не вигадуй дурниці! Ти собі життя зіпсуєш! А якщо хочеш народжувати в 17 років – то і йди до свого Вадима! – Коли я розповіла мамі, що чекаю на дитину, вона почала кричати на мене….

Я зростала з мамою одна. Тато покинув її, коли мені було всього два роки. Саме тому я думала, що ненька мене, як ніхто розумітиме. Завжди я була слухняною і чемною, чудово навчалась і мріяла  вступити до столичного вишу. Та, як і всі дівчата, в 16 років я щиро покохала свого однокласника Вадима. Стосунки в нас були серйозні. Я вірила, що ми будемо разом завжди. Ми планували, що закінчимо школу і разом поїдемо до Києва. А тоді й поберемося.

Та потім якось я дізналась, що вагітна. Це стало для мене серйозним ударом. Я не знала, що казати. Та коли прийшла до Вадима в сльозах, він мене заспокоїв:

– Все буде добре, я ж з тобою. Народиш, а тоді поїдемо до столиці. Просто навчатися доведеться на заочному.

– Але ж це такі гроші. Ми не зможемо винаймати житло.

– Ну, тоді жити будемо дома і їздити на сесії.

– Я й справді трохи заспокоїлась.

Після цього наважилась і мамі сказати. Та її реакція була геть інакша.

– Я думала в тебе хоч трохи мізки є. Зіпсуєш собі все життя! Підемо до лікаря і все вирішимо, доки не пізно.

– Мамо, але Вадим не проти і ми все разом подолаємо.

– Хочеш мене на все місто осоромити?

– Мамо, ми ж кохаємо. І так хотіли бути разом, просто трохи раніше наше сімейне життя почнеться.

– Ну, тоді йди до нього жити та більше на мою допомогу не розраховуй!

Мені було вкрай прикро чути це. Зібрала речі й пішла до коханого. Утім там мене зовсім не чекали. Виявилося, що й батькам Вадима це все не сподобалось. Вони звинуватили мене в легковажності й тому, що я хочу їхньому синочкові життя перепаскудити. А після цього ми пішли до бабусі Вадима, котра жила сама на околиці міста. Лишень вона нас прийняла й підтримала.

Марія Антонівна в усьому мені допомагала.

– То добре, що рано мамою станеш. Так зможеш й онуків і правнуків побачити. Це ж чудово.

Ми разом господарювали. Я закінчила школу, коли була на сьомому місяці вагітності. Далі вирішила вступ на рік відтермінувати. А Вадим подав документи до Києва на заочне відділення, як і хотів. Та коли він повернувся зі столиці раптом заявив:

– Знаєш, я вирішив перший рік на стаціонарі повчитися. Так буде краще! А тоді переведусь на заочний.

– А як же я? Як наш синочок?

– Я приїжджатиму, ти ж не сама, бабуся поруч.

Він поїхав, а я не посміла перешкоджати. Згодом народила. Марія Антонівна завжди була поруч. А коханий приїхав лише, коли нашому Захарчику виповнився місяць. Це страшенно засмучувало мене. Та остаточно добило, коли Вадим подзвонив і заявив:

– Я лиш тепер збагнув, що ми все ж поспішили, страшну помилку зробили.

– І що ти хочеш?’

– Ми мусимо трохи окремо побути, без обов’язків, а там побачимо.

Після цих слів я відразу збагнула, що в нього просто в Києві хтось є. Перешкоджати сенсу не були. Я тиждень гірко плакала і зовсім не знала, куди йти. Почала збирати речі, та раптом Марія Антонівна мене зупинила:

– Що це ти робиш? Я вас з Захарчиком нікуди не відпущу.

– Але нащо я вам тут. Вадим від нас відмовився.

– Послухай, це його вибір. А я свій також зробила. Нікуди ви не підете, а свій будинок я на Захара перепишу. Я ще не надто стара, маю заощадження, тож ми не пропадемо.

Відтоді ми так і живемо разом. Минуло чотири роки. Захарко вже в садочок пішов, а я вступила на заочне відділення до обласного центру. Ще й роботу доволі непогану знайшла. Вадим нещодавно приїжджав, просив пробачити. Казав, що все переосмислив і готовий нас до Києва забрати. Та я вже не хочу з ним бути. Ніколи не зможу його вчинок забути.

Мама ж живе сама. Зі мною не спілкується. Лише раз зустріла нас з сином випадково в парку. Не втрималась і зауважила:

– Ну, що, де твій Вадим! А послухала б мене – мала б зовсім інакше життя!

– А я інакшого не хочу!

Мені насправді шкода її, страждає через свою впертість. Так би спілкувалась і зі мною, і з онуком. Але що вдієш. От скажіть, ви б пробачили таку маму і колишнього?