«Ну що, НЕВД*ХО, пишалася своїми шкільними п’ятірками, а в результаті залишилася біля розбитого корита?» — в’їдливо жартували колишні товариші на тридцятиріччі випуску… Але буквально через хвилину їхні обличчя спотворилися від цілковитого шоку……….………. Довгоочікуваний вечір зустрічі через цілих три десятиліття від самого початку обіцяв перетворитися на справжнісіньку виставку чужого марнославства. Публіка, що зібралася в престижному ресторані, тільки те й робила, що хизувалася елітною нерухомістю, дорогими авто та діамантами.

— О, які люди! — Ігор встав і картинно розкрив руки, готуючись стиснути свою колишню однокласницю в міцних обіймах. — Вірко Пугаєва, якими долями? Я думав, ти в такі ресторани не ходиш.

73 1
— Здрастуй, Ігорку.

Худорлява жінка з тонким хвостом, зібраним чорною оксамитовою резинкою, у синіх джинсах і коричневій водолазці злегка приобняла свого розвеселілого однокласника.

— А ми тут сидимо гадаємо, куди наша Пугаєва поділася. Опудало наше.

Високий і все такий же рум’яний Сашка П’ятаков скривився у своїй огидній посмішці, яку так добре пам’ятала Віра. А ще вона пам’ятала це жахливе прізвисько. Образливу кличку «Опудало», придуману особисто ним.

Як не намагалася вона відучити однокласників обзивати її так, не виходило. З п’ятого класу і до самого випуску всі хлопці і навіть дівчата називали її тільки так. Не було ніякої жіночої солідарності та спроб захистити її від нападів шкільних хуліганів.

За багаторічною схемою в класі знайшли ізгоя і цькували його. І цим ізгоєм стала Віра. А ось сьогодні їхньому випуску виповнилося тридцять років.

І вони вирішили зустрітися, випити по келиху шампанського, згадати шкільні роки, а заодно влаштувати ярмарок марнославства: показати, у кого що є і хто чого досяг. Колишні однокласниці всі як на підбір одягли свої найкращі сукні та прикраси. В Олі Соколової у вухах блищали маленькі діамантики.

— О, Оль, ти мене прямо засліпила! Як була красуня, так і залишилася! — Ігор відданими очима дивився на своє перше шкільне кохання. — От же пощастило твоєму Славіку!

— Звичайно, пощастило! — Оля усміхнулася і прибрала за вухо пасмо волосся, щоб коштовності було краще видно. — Він ґав не ловив, як ти, от і отримав у дружини красуню. Славка у мене чудовий. Бачив червону машину біля входу?

— Твоя, чи що?

— П’ятаков вмить споважнів.

— Нова модель, Ауді.

— Олько, ну невже твоя? Звідки у вас стільки грошей?

— Від верблюда, П’ятаков. Мій чоловік мене любить і купує мені все найкраще.

— А я теж себе люблю. Наступного місяця мені теж прийде нова тачка, — втрутився в розмову Іван Зотов. — Я у себе один, от вирішив побалувати.

— Та вже, ти у нас взагалі старий холостяк. Живеш у своїй лікарні, ну а що? Студентки-практикантки щороку все молодші й молодші! — розреготався П’ятаков.

Нічого зі школою не змінилося. Сам жартував, сам сміявся.

— Ну, не зустрів ще свою кохану. У мене ж не все так просто, як у тебе! — огризнувся Ваня. Він же завідувач хірургічного відділення, Іван Сергійович.

— А що у мене? Побачив, полюбив, переміг. Ось уже двадцять п’ять років разом. Дівчата-доньки — красуні! — П’ятаков завжди з трепетом розповідав про свою сім’ю. — Ми скоро в будинок новий переїжджаємо.

— Оце так! — присвиснув Ростик Дубченков, хорошист і найкращий у класі з хімії. — Це ж де ти там будинок собі відгрохав? У Берізках, чи що?

— Хм! Ну, на Берізки я ще у своєму рибальському магазині блешень і вудок стільки не напродавав. Але теж у непоганому місці. На виїзді нове котеджне селище. Ось там і будемо мешкати.

— О, молодець, П’ятаков! У школі ж одні двійки хапав. Думали, похилою підеш. А ти он, підприємцем став!

Перша красуня класу, Ліза Ігнатьєва, пригубила шампанське і кинула оцінюючий погляд на однокласника-хулігана. Вона виглядала, як завжди, шикарно: тендітна, з гарною укладкою, ідеальним макіяжем і червоним манікюром. Тільки так має виглядати власниця салону краси.

— Я теж у тому районі будиночок приглядаю. Хочемо з Юрком купити. Він добре піднявся і ось, хоче мені подарунок на день народження зробити, — продовжила Ігнатьєва і за звичкою покрутила на пальці свою діамантову каблучку. — Але туди пускають не всіх. Тільки еліта там живе.

— Ой-ой-ой, все-все-все, осліп від твоєї краси і каміння, — зариготав П’ятаков. — Так, учився я незрозуміло як, але хіба це показник?

Життя все на свої місця розставило, так, Опудало? Он, ти ж у нас краще за всіх у класі була. І де ти тепер? Ні машини, ні сім’ї. Зате диктанти без помилок писала. Класику всю напам’ять знала. Ці, як їх, тангенси-котангенси вирішувала. І що тепер? Та нічого.

— Нічого, — спокійно відгукнулася Віра, яка мовчки слухала розмову своїх однокласників.

— Ну, хоч поїж тут від пуза. Знаєш, тут їжа дуже смачна. Ти налягай-налягай на салатики, і м’ясо тут відмінне.

П’ятаков схопив величезний шматок копченої яловичини і разом відправив його до рота.

— Віро, а ти де зараз? Де працюєш? Ти взагалі не змінилася. У бібліотеці? — Ліза дивилася на неї з усмішкою і якоюсь жалістю.

— Чому в бібліотеці?

— Та ти, як завжди, схожа на бібліотекарку. Що в школі, що зараз! — дзвінко розреготалася Ліза.

— Ні, я на харчового технолога вчилася.

— Кухарка! Ха-ха! Щось ти зовсім худосочна для цього! — вигукнув П’ятаков з набитим ротом.

— Ні, я не кухарка, — втомлено сказала Віра. — Ти спочатку прожуй, а потім говори. А то вдавишся, не відкачаємо тебе.

— Не бійся. У нас тут доктор-лікар за столом. Відкачає мене Ванька Зотов. Так, друже? — він подивився на Зотова, який похмуро спостерігав за тим, як однокласники знущалися з Віри.

— Можу і не відкачати, дивлячись як вдавишся.

— Я в тебе вірю, док. Я взагалі не можу зупинитися. Така смакота. Не дарма в цей ресторан не потрапити. Запис на три місяці вперед. Але вдома так не годують, як тут. Як ти, Лизок, сюди нас прилаштувала, га? Я з сім’єю хотів прийти, а ні, все забито.

— Так, мій чоловік якось домовився. Навіть не знаю. Але я вирішила, що наша зустріч має проходити в найкращому місці міста.

— Значить, хоч лоб розбий, але замов нам стіл у ресторані «Віра».

— Він мене почув, лоб не розбив, але домовився. Так що цілуйте мої пальчики, дорогі однокласники. Якби не я, взагалі незрозуміло, де б ми зараз з вами сиділи і що б їли. Шашлик який-небудь у дядька Карена?

— Та я б шашлику накинув. Але те, як тут готують м’ясо, ніде не готують, — подав голос П’ятаков. — Я б сюди щодня ходив. Але тоді мені потрібно бути директором нафтової свердловини.

Вчергове від свого жарту розреготався П’ятаков.

— А ми, до речі, Опудало, думали, ти не прийдеш. По великій же сумі з кожного збирали. — Ігор присунув до себе тарілку з салатом і накладав без зупинки. — Я ж пам’ятаю, ти вічно без грошей була. Ні на Восьме березня, ні на День учителя, ні на що не здавала. Над кожною копійкою тряслася. А зараз що? Можеш кілька тисяч ось так взяти і викласти на просту вечерю? Мама грошей дала, чи що? А раніше не давала ж, га? Пам’ятаю, як ти булку в їдальні стягнула. І тебе на загальній лінійці відчитували. Зі школи ледь не вилетіла. Тільки врятувало те, що ти відмінницею була.

— Мама померла п’ять років тому, — тихо відповіла Віра, дивлячись ніби крізь нього.

Ігор своєю дурною фразою переніс її в минуле, яке вона так хотіла забути. З батьками вони жили в крихітній однокімнатній квартирці, яку тато отримав від заводу. Це єдине, за що вона і мама були йому вдячні. Батько страждав на тяжку залежність і нерідко піднімав руку на дружину. Чим вона йому не вгодила? Її лагідна матуся, яка все життя пропрацювала в бібліотеці і ніколи ні на кого не підвищувала голосу.

Віра цього зрозуміти ніяк не змогла. Та й хто може зрозуміти чоловіка, який страждав від згубної звички з молодості до самої старості, поки його життя трагічно не обірвалося зимової ночі біля будинку? Двадцять метрів до під’їзду не дійшов. А якби дійшов, тероризував би їх ще невідомо скільки років.

Усі гроші йшли на його залежність, тому Віра ніколи не здавала ні на подарунки вчителям, ні на Новий рік. І булку в їдальні вона дійсно взяла без дозволу. Їй було п’ятнадцять. А що залишалося робити? Вдома тільки картопля і макарони. Навіть цукру не було. А тут піднос з гарячими булками-косичками, посипаними цукром. Тільки-тільки винесли на роздачу. Ось і не втрималася. Схопила, вискочила з їдальні і всю її разом запхнула до рота.

Математичка помітила, зловила, відвела до директора. Потім скандал, прилюдна порка. І так це все було боляче, несправедливо. Віра тоді після цієї жахливої булки мучилася сильною печією. А коли її лаяли перед усіма класами, вона тільки й думала: краще б пиріжок з м’ясом взяла. Або сосиску в тісті. А то булка без нічого, і стільки крику. Батько її теж відсварив. Відходив ременем.

— Я чесна людина. Ніколи нічого ні в кого не вкрав. Не смій ганьбити наше прізвище, погань!

Вірі було дуже прикро. Адже батько ніколи не хвалив її за бездоганне навчання, за перемоги на шкільних і міських олімпіадах з літератури, мови та історії. Ніколи не говорив, що вона прославляє їхнє прізвище. А коли вона вчинила прикрий проступок, тому що просто була голодна, він її ось так побив.

Мама захищала як могла, але теж отримала чимало. Одягалася Віра навіть не скромно, а убого. Якщо на светрі з’являлася дірка, її зашивали. Нове просто не було за що купити. На туфлях і черевиках відставала підошва. Джинси були витерті добіла. Мама купила їй коротку коричневу водолазку, і Віра ходила в ній постійно. Однокласники не любили її і всі роки лише насміхалися. Жорстко висміювали її пошарпаний одяг, худе взуття і куце пальто, в якому вона проходила багато років. І у волосся жуйку кидали, і стілець крейдою розмальовували, і на спину аркуш паперу з написом «Опудало» клеїли. Її кличка і так була образливою, але підлітки не зупинялися, морально знищуючи худеньку, майже завжди голодну Вірочку…

Єдиним порятунком були книги. Вона вчилася запоєм, була відмінницею з усіх предметів, уроки робила у мами в бібліотеці. Там же одну за одною проковтувала книги зарубіжної класики. Вона читала і думала: ось же, є ж на світі щастя, любов, достаток. І не весь світ такий сірий і чорний, як її. Не всі люди такі злі, як її однокласники.

А після випуску зникла з усіх радарів. Ніхто про неї нічого не знав, та особливо й не цікавився. Вона вступила до інституту на харчового технолога. В майбутньому хотіла працювати в громадському харчуванні або на якій-небудь кондитерській фабриці. Віра завжди мріяла працювати там, де є їжа, якою ти можеш пригощатися без страху. Ситуація з украденою булкою стала її травмою на все життя.

Якось вона повернулася з лекцій. Батька поховали рік тому, так що приїжджати додому тепер можна було спокійно. Її зустріла усміхнена мама.

— Віро, вгадай, хто дзвонив?

— Хто?

— Ванька Зотов. Ну, той, у якого батьки лікарі. Сказав, що в медичному вчиться.

— І що йому було треба?

— З тобою поговорити.

— Ні, мам, не хочу я нікого з них ні бачити, ні чути. Будуть дзвонити — скажи, що я поїхала, а краще померла! — крикнула Віра і хлопнула дверима у ванну.

Їй у школі завжди подобався Ванька, але вона навіть не сміла подивитися на нього. Шанована благополучна сім’я, лікарська династія… Ну куди їй у калашний ряд лізти, вона ж Опудало. Ванька, правда, ніколи її не цькував, але й не захищав особливо. Слів, напевно, таких не знав, як П’ятаков.

Віра зараз дивилася на всіх них і згадувала своє шкільне минуле. Від образи залоскотало в носі, підступив клубок до горла. Але вже ні, ревіти через цих людей, які намагаються довести, що вони найбагатші і у них є малесенькі діамантики, вона не буде. Віра взяла келих і хотіла сказати тост, як раптом у залі згасло світло.

Гості загалдели, і несподівано пролунав металевий голос:

— Науме Сергійовичу, що відбувається?

— Проблема знову не вирішена…

— Я вам скільки разів говорила, вирішіть проблему з проводкою!

— Та ми вирішили, вирішили, Віро Іванівно. Ну, я не знаю, може, це міське відключення.

— А якби у нас повний зал сидів, весілля, наприклад? Я вам мільйон разів твердила. За найменший ризик голову зніму. Що було зроблено, щоб усунути?

— Віро Іванівно, та я…

— Запустити генератор. І через десять хвилин у мене в кабінеті. Швидко.

Загорілося світло, і в залі повисла тиша. Гості перестали їсти і пити. Вони всі втупилися на Віру, яка неспішно доїдала крабовий салат.

— Вір, я не зрозумів, це ти зараз говорила? Це ти взагалі що говорила? — П’ятаков дивився на неї в упор і переглядався з іншими.

— Так, це я.

— А ти тут хто? Типу адміністратор?

— Ні, я типу власниця. Це мій ресторан.

Він присвиснув і більше нічого не сказав.

— Вірочко, — Ліза вперше за все життя заговорила з нею шанобливо. — Ти серйозно? Це ж найкрутіший заклад у місті. І всі ми знаємо, що його тримає якась Віра Авдєєва, дуже таємнича і загадкова.

— Вона перед тобою. Авдєєва я за чоловіком, а ресторан цей названий на честь мене.

— А чоловік твій хто? Той самий?

— Так, той самий.

— А кондитерська фабрика «Віра» ваша, чи що? — Ліза ніби посіріла від заздрощів. І навіть її діаманти перестали так яскраво виблискути.

— Так, наша. І живемо ми в тих самих Берізках, які П’ятакову поки не по кишені, — сказала вона спокійно. — Так, ваше Опудало живе там, де ви, здається, не можете собі дозволити жити.

— І навіщо ти нас тут усіх зібрала? Чому не відмовилася від зустрічі? — запитав Ігор.

Уже ніхто, крім Віри, не їв. Вона закінчила салат, зробила ковток шампанського.

— Адміністратор прийняв замовлення без мене. Я, коли дізналася, хто сюди прийде, вже не могла це пропустити. Мені чомусь здавалося, що ви всі подорослішали, перестанете лити на мене бруд. Мої кондитери приготували для вас торт. Я думала, посидимо, згадаємо щось хороше, щасливе. Я вже й справді не ображалася на вас. У мене самій син — підліток, знаю, які вони бувають. Але ви знову згадали, що я Опудало і що я вкрала ту прокляту булку. Та вдома тоді їсти було нічого, батько все пропивав, ось я і ходила голодна. Я взагалі думала, що у нас вийде добрий вечір, а вийшло все так само погано, як і тоді. Та вже, якби не світло, невідомо, як би ви мене ще полоскали. Але торт можете пробувати, його зараз винесу. Для мене вечір закінчено. Всього найкращого. Науме Сергійовичу, за мною в кабінет, проблему потрібно вирішити.

Вона пішла, а колишні однокласники ще довго сиділи в тиші. До торта не доторкнувся ніхто.

— Так, оце поворот. У неї що, і фабрика, і ресторан, і будинок ще?

— сказав П’ятаков.

— Та й чоловік, якого знає все місто. Мій намагався з ним затоваришувати, але там пташка такого польоту, нам не дострибнути, — сказала Ліза.

— Ні, а може, покличемо її до нас, га? — не вгамовувався П’ятаков. — Он торт, зараз чайку поп’ємо, поговоримо нормально.

— Раніше потрібно було нормально говорити, а ви як звірі, — подав голос Ваня.

— А ти ж не звір? Ми погані, а ти прям у білому пальті, ой, вибачте, у білому халаті! — підвищив голос Ігор. — Досить тут нотації читати. Коротше, всім дякую за вечір, я додому.

Віра сиділа і перебирала папери, коли у двері постукали.

— Віро?

— Так.

— Це я, Ваня. Можна?

— Заходь.

— Вечірка закінчилася?

— Так, усі розійшлися.

— А ти чого?

— Не знаю, вирішив з тобою поговорити. Вір, а як ти такою стала?

— Якою такою?

— Ну, багатою.

— Та ось, училася, працювала, все хотіла вибратися з злиднів. Старшим технологом на фабриці була, ну а потім з майбутнім чоловіком познайомилася. Нічого у нього не було, нічого у мене. Ну ось ми борсалися-борсалися, як та жаба, тепер дещо є, заробили.

— Вір, я хотів тобі сказати… ти ж у школі мені дуже подобалася, а я тоді не наважувався.

— Чому?

— А тому що Опудало?

— Та ні, ну, боявся, що будуть засуджувати. Напевно, просто думав, що не витримаю такого тиску.

— Хм, а як же ти хірургом став? Він же має бути сильним, рішучим.

— Це інше.

— Не думаю.

— Ну, тобі видніше.

Віра подивилася на телефон.

— О, дивись, зате П’ятаков не соромиться, нічого не боїться. Повідомлення мені надіслав з проханням допомогти купити будинок у Берізках під низький відсоток.

— От клоун.

— Допоможеш?

— Ні, звичайно, — розреготалася Віра. — Нікому і ніколи з колишнього класу.

— А чому ти мені тоді не передзвонила?

— А тому що ти був з ними заодно.

— Неправда. Я тебе ніколи не обзивав, не підставляв.

— Але ніколи і не захищав. Вже навіть не знаю, що краще.

— Ясно. Пробач.

— Ну що, Ваню, мій водій приїхав. Мене чекають вдома. Завтра відлітаємо відпочивати в Італію, валізи ще потрібно зібрати. Ну, не буду тебе затримувати. Ти дзвони, якщо що.

— Не можу сказати тобі того ж. До побачення.

Віра більше ніколи не бачила своїх однокласників. Деякі дзвонили їй, просили допомогти вирішити якісь важливі справи. Знали, що у її чоловіка багато зв’язків і знайомств, і для нього немає нічого неможливого. Але Віра і пальцем не поворухнула і навіть не вникала в їхні проблеми. А просто продовжувала жити своє щасливе життя.