Оксана Білозір: Українці будуть повертатися з-за кордону, їм там некомфортно

– Як ви справлялися з тиском “україноцентричного” артиста в СРСР, де домінувала російськомовна культура? Ви не співали російською, це була принципова позиція?

– Не було якогось протесту, я це робила не через протест, а через любов до “свого”. Просто любила своє. Мені подобалася моя мова – я з нею природна, органічна. Я з повністю україномовної сім’ї. В мене мама була співачкою, тобто я росла в цій культурі. І мені це дуже хотілося, я просто любила це робити – співати своєю мовою.

Але з часом, після початку моєї творчої кар’єри, я побачила, що для того, щоб робити якісь великі успіхи: потрапляти на “велику сцену”, заробляти багато грошей, потрібно було адаптуватися до тої системи координат, в якій ми тоді жили. Це була ідеологія соцреалізму, де “радянська” людина мала бути виключно російськомовною, адже російськомовна культура – це була свого роду уніфікована культура для всього колишнього Радянського Союзу.

Я б могла мати дуже гарну кар’єру… Тобі створювалися всі можливості та надавалися всі блага для того: радіо, телебачення, участь в концертах, престижні якісь місця для виступів. Наприклад, “Палац Україна”, в нас там, ще до 1991 року, відбувалося дуже багато різних концертів… Ми завжди брали участь, але зазвичай це було десь на початку, або всередині концерту, щоб таке непримітне, як зв’язка між якимось “крутими” співаками.

Навіть взяти готелі – ми могли жити в Борисполі, а не в київських готелях, бо в київські готелі приїжджали з усього Радянського Союзу і треба було їх всіх розміщувати. А “свої”, тобто ми, могли бути десь подалі.

Тому я одразу, ще на початку, це зрозуміла. Мені вказали моє місце: якщо ти будеш виключно україномовною співачкою, то будеш мати отакі “краєчки” до слави. А якщо хочеш стати системною артисткою (а я мала шанс на це), то треба буде адаптовуватися. Я собі сказала “ні”, нащо воно мені. Я хочу працювати для свого народу, для своїх людей, своєї культури. Мені вистачить місця, вистачить фінансів для того, щоб жити комфортно.

Хоча мені було жаль, що україномовний контент так мало представлений. Хотілося його доповнити, хотілося, щоб він був на всеукраїнському рівні. Вже через роки зрозуміла, що моя місія, місія багатьох моїх колег, тоді була, може не свідома, але місія – сформувати фундамент для України, самодостатньої, національної, тому що наша культура надзвичайно багата.

І попри всі спроби повного, тотального нищення, зараз ми є, ми проявляємося через культуру і культура проявляється через нас. І ця культура, що в нас проявляється, дає нам, поколінням, можливість виживати. Цей містичний зв’язок культури, коли я тільки починала, він мене наповнював.

– А що ви можете сказати про Софію Ротару? Вона співала і російською, і українською, в неї чимало пісень, які вже стали “українськими народними”. Але зараз від неї буквально вимагають, аби вона прямо висловила свою позицію, назвала Путіна агресором і так далі, хоча артистка й підтримує Україну. Що ви про це думаєте?

– Вона стала зіркою не тоді, коли російські пісні співала. Вона стала зіркою, коли співала українські пісні. І це є її величезна заслуга на сьогодні, тому що вона була фундаментом, опорою, на яку можна було спиратися. Тому зараз трактувати її вчинки не варто.

По-перше, вона вже дуже поважна, має право на свою позицію. Ми повинні віддавати їй шану за це, і не вимагати сьогодні від неї ще щось, бо свою позицію вона вклала у свою творчість, і в розвиток української культури, в тому числі.

– Поговоримо про фільм “Яремчук: Незрівнянний світ краси”. Ви казали, що у стрічці не йшлося про його першу дружину Олену та синів. На що вдова Яремчука, Дарина, відповідала: “Я б теж могла багато чого розповісти, проте ніколи не зможу когось критикувати, бо ми з Назарієм не раз ночували в Ігоря Білозіра у Львові, гарно було б побачити фільм про Білозіра”. Ви розцінюєте це як випад?

– Ну, дивіться, давайте почнемо з того – хто така Дарина? Вона – дружина Назарія Яремчука. Я – артистка, яка з Назарієм Яремчуком пройшла все своє свідоме життя. І для мене він – історична постать України, він не належить тільки сім’ї. Дарина була його дружиною, для неї він був – чоловік, я її прекрасно розумію. Вона – молодець. Те, що вони зробили – дуже гарний проект.

Але для мене Назарій Яремчук – це частина нашої культури, цілісна, а не та, яка тільки належить його сім’ї. Його постать потрібно показувати з першого року, з його дитинства. Так правильно, і так мало бути. Фільм про Ігоря Білозіра є саме таким. Просто Дарина його не бачила, називається він “Слід на землі”. В ньому він гарно показаний, правильно.

Той фільм хроніко-документальний, а не персональний від мене, чи від нашого сина. Стрічка знята з погляду історичного процесу, в якому жив і творив Ігор Білозір. Бо він творив музику не тільки для пісень, він творив музику для вистав, для кінофільмів, працював багато в Голлівуді, багато фонової музики написав…

Пісні Ігоря я постійно співаю, завжди про нього розповідаю, на кожному концерті. Його пісні співають всі, хто тільки хоче, ми видали збірник його, як композитора, збірник його пісень. Тобто те, що могла зробити сім’я, з точки зору мого підходу, мого бачення, вплетення творчості Ігоря Білозіра в наш культурно-інформаційний життєвий простір, ми зробили.

Мені абсолютно нічого приховувати. При мені Дарина ніколи в моїй хаті не жила. Якщо вона жила тоді, коли Ігор мав іншу дружину, то це вже інше питання. Але при мені, в моїй хаті, Дарина з Назарієм Яремчуком, ніколи не жила. Взагалі, Назарій Яремчук “по хатах” не жив, він завжди жив в суперготелях, суперлюксах.

– Щодо Ігоря Білозіра – вашого першого чоловіка. Його жорстко вбили у Львові, бо він, як писали, “заважав слухати російський шансон”. Ця справа мала дуже широкий і гучний резонанс вбивці отримали терміни, не одразу, але отримали, і їм присудили 10 та 8 років. На вашу думку, чи достатньо було цього покарання?

– Людину ж не повернеш. Як їм тепер з цим жити? Розкажу одну історію. Я займалася, спільно з СБУ, пошуком і обміном наших полонених, з 2014 року до половини 2016-го. І на одному з таких обмінів до мене підійшов один військовий і каже: “Ви знаєте, я вас довго шукав, я хочу перед вами вибачитися. Тому що я один з восьми, які навчалися в одного вчителя. “Спецназ” особливого призначення. І нас вчили вбивати, не воювати, а просто вбивати, нищити”.

І далі він каже: “Один із нас вбив вашого чоловіка. Він порушив клятву, яку ми давали нашому вчителю, який вчив нас вбивати одразу на смерть, але ми не мали право це використовувати в цивільному житті для цивільних людей. Один з нас вбив вашого чоловіка. Я вас шукаю вже рік, щоб вибачитися за нього”. От і відповідь на те, як вбивця далі живе. Мені здається, це більша кара.

– Зараз дуже часто відбуваються так звані медійні скандали, коли блогери, особливо блогери-мільйонники, хизуються новими машинами годинниками, прикрасами. Що ви про це думаєте? Взагалі, доречно зараз таким хизуватися?

– Можливо, люди так хочуть самоствердитися, або навпаки якось довести свою значущість. І не знають, що працюють дуже сильно енергетичні закони. Вони навіть не уявляють, який масив негативної енергії отримують. От коли вони отримають свій удар, тоді, може, вони зрозуміють, що вони в житті робили не так.

А загалом, кожна людина має право на свій вибір. Інша справа, що вони просто не думають про те, що вони живуть не одні в суспільстві, що є й інші люди. І комусь може бути набагато важче. Ну, тобто, це недалекі люди.

– Поговоримо про артистів-чоловіків: Потап, Влад Яма, Олександр Еллерт, Олег Винник і так далі. Нині вони за кордоном. Деякі з них хизуються щасливим життям і майже не пригадують про війну. І з’являється думка, що вони нібито мають повертатися додому. Їх тут приймуть?

– Вони не повернуться. Вони будуть боятися нас, вони вже нас бояться. Оцей їхній кітч, який вони нам показують, це прихований їхній сором і страх перед нами. І перед їхньою позицією.

– Ви виступаєте в Україні та даєте благодійні концерти за кордоном. Яку різницю ви бачите в очах людей?

– Я назву різницю, вона дуже показова. От я тільки з’являюся на сцені, можу ще навіть не співати, лише сказати якесь привітання. І бачу людей, які тут же починають плакати. Моя поява в чужій країні, там, де наші люди зараз вимушено перебувають, вже викликає в них сльози. Вони просто плачуть за Україною. Я в них асоціююся з домом, з тим, до чого вони звикли, де їх люблять, де вони були щасливі, і куди мріють ще повернутися та бути щасливими.

Бо багато людей, і на початку говорили, і зараз говорять, мовляв, ніхто повертатися не буде. Це неправда, люди будуть повертатися, їм там некомфортно. Відчуття свободи та волі, яке є в Україні, немає ніде, навіть при тому, що сьогодні у нас йде війна.

– А броні для артистів-чоловіків, на вашу думку, це взагалі зараз доцільно?

– Я взагалі чесно скажу, хочу підняти асоціацію творчих працівників. Я не знаю, є такі, чи ні, колись таке було. Її необхідно створити та ставити на бронь артистів. По іншому не може бути, хтось мусить творити, забезпечувати життя. Як талановитий піаніст чи талановитий скрипач має йти воювати? А хто буде дітей потім виховувати? Хто їх буде вчити в школі музиці? Хто буде для нас психологічне розвантаження робити?

Звісно, що треба бронювати митців, які дійсно творять культуру, особливо український національний контент. Їх треба захистити. Бо заради чого ми воюємо? Щоб вихолостити Україну? Тому зараз хочу цей процес ініціювати, створити по кожному регіону перелік тих артистів, митців, які повинні працювати на нашу перемогу. Це ідеологія, це є наше майбутнє. Це наш світогляд.

– Тема благодійних концертів та зборів зараз часто спливає в контексті того, що артисти, якщо на початку повномасштабної війни обіцяли віддавати 100% або майже весь дохід на ЗСУ, то зараз вже деякі не пишуть на афішах відсоток або перераховують дуже мало. Як ви ставитеся до таких обговорень?

– А ви порахуйте, скільки артист може заробити з концерту сьогодні в Україні? Він також має за щось жити, писати музику, за створення якої треба заплатити. Треба піти на студію, все записати, утримувати свою сім’ю. Я просто проти того, щоб на цій темі паразитували, експлуатували її. Для збору коштів є спеціальні аукціони, куди можуть запросити артиста, який може там виступити. І ми виступаємо там безкоштовно – на аукціонах, де продаються лоти, де збираються дійсно великі гроші.

А так, що ви хочете з того бідного артиста взяти? Ви спочатку взуйте його мешти, походіть, спробуйте поїздити селами, заробіть пару копійок, а потім рахуйте, скільки кому він має віддати. Дайте йому вижити спочатку. Просто цю тему експлуатують, бо артисти публічні. Благодійністю мають займатися ті люди, які вміють і знають, як це робити.

– Ви колись писали щодо плагіату та використання авторських прав. І “тегали” Олю Полякову, Тоню Матвієнко. Після цього Полякова відповідала й казала, що на тлі війни такі скандали нібито недоречні. Ви бачили цей коментар?

– Це був її емоційний вибух. Знаєте, Оля Полякова, вона вчилася, я її приймала в Університет культури і мистецтв Поплавського. Я очолювала тоді кафедру, коли вона туди вступала, приймала її на навчання. В мене абсолютно нормальні з неї стосунки. Зараз вона така самобутня, цікава, красива, амбітна, емоційна. Вона так емоційно зреагувала, бо ще ніхто ніколи не зупиняв її в польоті такому. А тут я її зупинила.

Не тому, що вона заспівала, поміняла вірші на якусь із моїх пісень, а тому, що вона зачепила сакральну тему. Адже це був Реквієм Голодомору, відомий на весь світ симфонічний твір, який увійшов у світову класику сучасної симфонічної музики – “Мелодія” Мирослава Скорика. Це не просто якісь там слова про кохання чи про душу, чи про тата, чи про маму. Цей твір – Реквієм процесу нищення української нації. Тільки тому я на це зреагувала.

А так абсолютно не маю до неї ніяких претензій. Навпаки, якби ми з нею зустрілися, я б обняла її, як і всіх артистів. Просто в той момент вона не розуміла, що вона робить. Вона емоційно на це зреагувала. Думаю, що їй десь, може, і самій тепер ця тема є некомфортною, бо вона точно зробила не те, що треба. Але тема вичерпана, хоча вона стала показовою для багатьох виконавців. Щоб вони нарешті зрозуміли, що в Україні є закон про авторські права, і він так діє.

До речі, ухвалення та імплементація цього закону були однією з головних вимог Європейського Союзу на шляху до нашої євроінтеграції. Я відношуся до тих депутатів, які цей закон ініціювали, і приймали. Тому ми всі повинні виконувати закон, особливо зараз. Бо закон має бути один для всіх, лише тоді буде порядок. І я рада, що він діє.

– А як щодо Тоні Матвієнко? Вона тоді казала, що питала у вас про пісню “Кохай”, чи може вона її співати, і ви нібито їй дозволили.

– Ні, ні, ні. Вона злукавила. Вона взяла ту пісню, здається, на “Голос країни”. І я тоді, коли вона це виконувала, як конкурсну пісню, нічого не казала. Ну, звичайно, мені було приємно. Чому ні? Але коли Тоня мене набрала і сказала, що вона готує диск і вона хоче в той диск, перший свій диск, вставити цю пісню, от тоді їй це заборонили.

Я сказала: “Ні, Тоня, вибач, але поки я жива, я цю пісню співаю. Це пісня мого чоловіка, яка була написана для мене. Чоловіка, якого вбили, і тому я б хотіла, щоб вона звучала в оригіналі, поки я можу її співати”. Тому я Тоні заборонила її вставляти в диск, і в диск свій вона її не вставила, хоча далі продовжує співати. Ну, це вже таке, знаєте, я на це уваги не звертаю. Мені важливо, щоб вона не знімала кліп, бо це в принципі некоректно. Знову ж таки, є закон, який повинен виконуватися.

– Чи спілкуєтеся ви зараз з вашим ексчоловіком Романом Недзельським?

– Не спілкуюся. Не тому, що я не спілкуюся, а тому, що він не хоче спілкуватися.

– Ви казали, що ваше серце вільне. А взагалі ви розглядаєте можливість нових стосунків?

– Поки не уявляю. Я випустила футболки, на яких написано: “Born to be free”. Так що я насолоджуюся своєю свободою.

– Скажіть, у майбутньому є якісь проекти, в яких ви хочете себе ще додатково розкрити? Або спробувати себе в якийсь новій ролі?

– Якщо чесно, я обдумую повернення в політику. Думаю, що зараз все ж таки будуть потрібними і мій досвід, і моє розуміння ситуації, і відданість, протягом життя, ідеї творення національної держави.

– Вам 67 років. Які у вас є секрети краси? Ви помітно змінилися, це важко не помітити.

– Дуже мало секретів, хоча ніхто мені не вірить. Ну, по-перше, зараз я змінила кардинально свій стиль, тому що схудла на 15 кілограмів. Тобто зайнялася собою, вирішила себе привести в порядок. Я хочу бути красивою, мені це подобається. Тим більше в мене все для цього є. Я вмиваюся милом і холодною водою все своє життя. Яке мило є, таким і вмиваюся. Вітаміни якісь, те, що можна уколами зробити.

Звичайно, я це роблю, навіть для того, щоб доповнити те, що мій організм вже не може виробити сам. Є якісь там мікромінімальні процедури, які можна робити, їх роблю. На масажі я не ходжу. Знову ж таки, всі дуже дивуються. Як? Ти не робиш масаж? У мене немає потреби їх робити. Там, де в мене виникають проблеми, я сама роблю масаж. Взагалі в руках маю дуже багато… Якби я не співала, то можливо була б дуже крутим лікарем, мануальником. Я сама собою займаюся.

Що стосується зачіски, макіяжу – в мене немає якихось спеціальних стилістів, які б мною займалися. Роблю те, що мені подобається і роблю для себе таке, якою хотіла б себе бачити.

– А як вам вдалося скинути аж 15 кілограмів? Які продукти ви любите, а які ніколи не станете їсти?

– Я ж розуміла, що коли виходила заміж, я важила 38 кілограмів. В мене дуже дрібна статура від природи. Худнути я почала вже давно. У мене є проблема по житті, я народжена з вадою серця. Ця вада серця завжди давала моєму організму багато води, тобто я набрякала. Тому, час від часу, я переходила на таку формулу, щоб 17 годин не їсти.

Тобто я їм: 10-11 година – снідаю, десь 16 година – обідаю. А ввечері взагалі не їм. Важко до того перейти спочатку, але коли ти перечекаєш тиждень, відчуття голоду проходить. І все, я просто ввечері взагалі не хочу їсти. Не страждаю. Коли на гастролях, і ми в дорозі, купую собі горішки, але не оці всі гамбургери.

Я не люблю ці всі булочки, білий хліб взагалі не приймаю, не можу його їсти. Люблю чорний хліб, з горішками, з насінням. А так все люблю, дуже люблю готувати. Коли готую, люблю дивитися, як це все хтось їсть. Ще для мене обов’язково мають бути яйця смажені зранку, або в будь-якому вигляді, я на яйцях фактично живу. Дуже люблю авокадо, помідори, страшно люблю зелений салат. Люблю хумус, сама його готую. Отак, можу приготувати хумус, і з тостами з чорного хліба – цілий день це для мене їжа. Ще салат пожувати, і все.