Особливий партнер. Яку роль Туреччина відіграє в російсько-українській війні

Туреччина вважається союзником України в боротьбі з російською агресією, але при цьому примудряється підтримувати і навіть розвивати відносини з Росією. Чого таким чином намагається досягнути турецький президент Реджеп Ердоган і чому його дії Україна критикує так обережно – докладніше в матеріалі РБК-Україна. 

З початком російського вторгнення українська зовнішньополітична риторика стала максимально жорсткою. Керівництво України, а іноді й дипломатичний корпус, вкрай різко критикують інші країни,зокрема і союзників, за недостатньо жорсткі санкції, за контакти з Москвою, за неотриману вчасно зброю і військову техніку тощо.

У той же час, є країна, яка активно залучена в україно-російську війну, але фактично уникає такої критики – Туреччина. При цьому, на відміну від безлічі західних союзників, Туреччина не тільки не розриває, але і навпаки, в ряді сфер зміцнює свої контакти з Росією. Але при цьому продовжує вважатися союзником України. Фактично ж – займає унікальне місце в усьому контексті україно-російського протистояння.

Дрони без санкцій

Образ Туреччини як “друга” України в масовому сприйнятті сформувався із самого початку повномасштабної війни, багато в чому завдяки використанню Україною турецьких безпілотників “Байрактар”. Ефектні відео, на яких “Байрактари” знищують колони окупантів, широко розходилися в соцмережах, безпілотнику навіть присвятили популярну пісню.

Пізніше Туреччина запропонувала свої послуги в якості посередника на україно-російських переговорах. І поки що найрезультативніші з них, на яких Україна хоча б представила свою концепцію мирного врегулювання, пройшли саме в Стамбулі. Втім, зараз переговорний процес повністю заморожений, що відкрито визнають і в Києві, і в Москві, тому переговорна функція офіційної Анкари вже не так помітна. Хоча і до кінця і не вичерпалася – так, Туреччина може зіграти ключову роль у вирішенні кризи з експортом українського зерна.

Турецький безпілотник “Байрактар” (фото: armyinform.com.ua)

Звичайно, на “Байрактарах” і посередництві допомога Україні з турецького боку не обмежується. Туреччина бере активну участь у різних гуманітарних ініціативах, закрила протоки в Чорне море для російських військових кораблів, що значно обмежує можливості агресорів на південному напрямку.

У цьому контексті деяке здивування могли би викликати нещодавні новини про те, що десятки російських компаній, які потрапили під європейські санкції, можуть переїхати до Туреччини. Зокрема, мова йде про низку авіаперевізників.

Крім того, Туреччина не тільки не закрила небо для російських цивільних літаків, а навпаки, створила ряд авіакомпаній, які спеціально возитимуть на курорти російських туристів. А в готелях ці туристи вже можуть розплачуватися картками російської платіжної системи “Мир” – чи не єдиною альтернативою для громадян РФ, яка залишилася після виходу з країни Visa і Mastercard.

Та й в цілому, Туреччина – єдина країна НАТО, яка на четвертому місяці війни не приєдналася до міжнародних санкцій проти країни-агресора. І як заявляють турецькі офіційні особи, і не збирається цього робити. Офіційне пояснення – Анкара в принципі виступає проти санкцій як інструменту міжнародної політики, погоджуючись лише з тими, які прийняті всім світом, тобто на рівні ООН.

Де-факто ж Туреччина майже із самого запуску масштабних санкцій різними шляхами допомагає Росії їх уникати. Наприклад, в турецьких портах ховаються від потенційного арешту яхти ряду російських олігархів, в тому числі Романа Абрамовича і Олега Дерипаски.

Активно мігрує до Туреччини і російський бізнес. Лише за перший місяць війни в країні було створено близько тисячі нових російських компаній. За перші місяці 2022 року російсько-турецький товарообіг не тільки не впав, але й виріс в два рази.

Серед інших актуальних новин – скандал із системною крадіжкою Росією українського зерна з окупованих територій півдня країни. За підробленими документами таке зерно, вже як російське, приходить в турецькі порти і йде далі.

На такі факти українське посольство в Туреччині було змушене відреагувати. Але в цілому Туреччину і її президента Реджепа Ердогана українська влада намагається не критикувати. Хіба що на початку травня президент Володимир Зеленський в інтерв’ю одному з грецьких видань розкритикував політику Туреччини щодо російських туристів. “Якщо ми хочемо мати дружні стосунки, то мушу сказати, що так не можна. Це подвійні стандарти. Це несправедливо”, – сказав Зеленський.

Експерт Українського інституту майбутнього Ілія Куса вважає, що якщо Україні і треба критикувати турецьку владу за її дії, то робити це секторально і з конкретною метою.

“За сам факт торгівлі з Росією немає сенсу критикувати, а ось за те, що Туреччина приймає або пропускає через себе вкрадене зерно – так. Те ж саме стосується допомоги в обході санкцій, про це теж потрібно з турками говорити, якщо не виходить непублічно, то виносити на публіку. Туреччина нічого не робитиме просто тому, що її критикують – якщо все НАТО не може переконати їх прийняти Швецію і Фінляндію, то що ми можемо в цьому плані”, – сказав Куса.

За його словами, із самого початку масштабної війни в Україні Туреччина змогла зайняти дуже зручну позицію “над сутичкою”, що дозволяє їй продавлювати свої послуги як посередника, виправдовувати відсутність санкцій проти РФ, підтримувати відносини і з Києвом, і з Москвою і т. д.

Не друг і не ворог

“За словами аналітиків, Ердоган слідує схемі, яку він неодноразово використовував за більш ніж два десятиліття суспільного життя, перетворюючи кризи на політичні можливості. За їх словами, його підхід заснований на тому, щоб домогтися поступок як від друзів, так і від ворогів, використовуючи свою роль в міжнародних справах для створення свого іміджу всередині країни”, – характеризує маневрування Ердогана в російсько-українському протистоянні The Wall Street Journal.

Президенти Володимир Зеленський і Реджеп Ердоган, 2 лютого 2022 року (фото: president.gov.ua)

Дійсно, імідж і підтримка всередині самої Туреччини зараз для Ердогана вкрай важливі. Через рік в країні відбудуться президентські і парламентські вибори, і перемога чинної влади на них аж ніяк не гарантована. Через волюнтаристські рішення президента інфляція за рік зросла більш ніж до 70%, ціни на продукти харчування – майже вдвічі.

Це пояснює, чому Анкара не дозволить собі ніяких заходів щодо РФ, які можуть нашкодити турецькій економіці. Так, найбільший туристичний потік – близько 4,6 млн осіб – до Туреччини йде саме з Росії. Більше половини імпортованого Росією газу – теж з РФ. На кону і спільний російсько-турецький проект будівництва АЕС, вартістю в 20 мільярдів доларів.

Як часто буває під час внутрішніх криз, влада країни намагається знайти вихід у зовнішній політиці. Буквально за останні кілька тижнів, крім участі в україно-російському протистоянні, Туреччина ініціювала або активізувала цілий ряд конфліктів.

Зокрема, заблокувала вступ до НАТО Швеції і Фінляндії, звинувачуючи обидві країни в підтримці курдських національних рухів. І паралельно анонсувала проведення нової військової операції на півночі Сирії проти тих же курдів.

Крім цього загострився і багаторічний турецько-грецький конфлікт через спірні території і родовища в Егейському морі. Ердоган зробив ряд вкрай гострих антигрецьких заяв, закликаючи Афіни “схаменутися”, щоб не допустити повторення подій столітньої давності, маючи на увазі різанину християнського населення в місті Смірна в 1922 році, коли загинули кілька десятків тисяч людей, переважно греків. При цьому, варто нагадати, що і Туреччина, і Греція є членами НАТО.

Втім, турецьке суспільство в цьому плані відрізняється досить своєрідними настроями. Їх складно укласти в звичні схеми “проросійський – антиросійський” або “прозахідний – антизахідний”. Так, незважаючи на те, що впевнена більшість турків засуджують російську агресію проти України, майже половина громадян вважають, що за неї відповідальні американці і Північноатлантичний альянс, куди входить і сама Туреччина.

Як легко помітити, геополітичні інтереси Туреччини входять в протиріччя з російськими на багатьох важливих для Анкари напрямках. В першу чергу, в Сирії, але також і в Лівії та Нагірному Карабасі. І, звичайно, в Україні – військова перемога Росії і різке посилення позицій РФ в Чорноморському регіоні точно не в інтересах Туреччини. Це накладається на взаємну економічну зацікавленість Анкари і Москви одна в одній і призводить до постійного пошуку балансу між співпрацею і ворожнечею.

Українсько-російські переговори в Стамбулі, 29 березня 2022 року (фото: Getty Images)

“Український вир може стати ще однією удачею Ердогана, даючи йому можливість відкласти роль Туреччини в якості регіонального фахівця з усунення проблем і в процесі просувати ідею про те, що Туреччина є світовим лідером, нарівні з такими гравцями, як Німеччина, Франція і Сполучені Штати”, – ще в кінці березня писало видання Foreign Policy.

Тому, незважаючи на всі реверанси Туреччини в бік РФ, назвати її російським союзником теж в корені невірно. Ердоган веде гібридну політику щодо і України, і Заходу, і РФ. Особливо це стосується публічних заяв.

Так, незважаючи на те, що Туреччина не приєдналася до антиросійських санкцій, в Анкарі обіцяють не давати лазівки для їх обходу. А глава турецького МЗС Мевлют Чавушоглу може провести зустріч з Сергієм Лавровим і висловити надію на “зміцнення російсько-турецького співробітництва”, а через пару днів на зустрічі з чеським колегою погодитися з тим, що РФ – “одна з двох головних загроз, яким протистоїть сучасний світ”.

“Туреччина, користуючись фоном, який створила Україна, намагається просунутися по тих кризових напрямках, за якими вона б не зрушила в мирний час. Користується ослабленням США і РФ, їх зайнятістю Україною, щоб просунутися в Сирії. Тим, що НАТО має демонструвати солідарність – щоб просунути інтереси по Греції. Тим, що НАТО захотіло швидко прийняти Швецію і Фінляндію – щоб вирішити питання по курдам. Це все підпорядковано одній логіці – вичавити максимум з цієї ситуації для посилення своїх позицій”, – сказав РБК-Україна Ілія Куса.

У цьому сенсі Туреччина та її президент демонструють майже ідеальний приклад політичного прагматизму у зовнішній політиці, керуючись не цінностями, а інтересами.

Що стосується України, то в цьому плані вона цілком може застосовувати аналогічний підхід у відносинах з таким своєрідним “союзником”. Наприклад, чи вплинуть спроби Ердогана зберігати відносини з країною-агресором, а також велика кількість росіян на турецьких курортах на туристичні потоки з України (при наявності ряду непоганих літніх альтернатив Туреччини) – питання відкрите.