Пеpеспіть з цим, якщо зможете заcнути Монолог… Я і вiйськовий. Донецька область. Вчоpа. Я – мовчу. Він – говоpить. “Найстpашніше те, що…”
Переспіть з цим, якщо зможете заснути
Монолог…
Я і військовий. Донецька область. Вчора.
Я – мовчу. Він – говорить.
“Найстрашніше те, що нас почали забувати (затяжка цигарки, пауза).
Що казати вже про якихось там депутатів, якщо куму написав, а він відповів через 4 дні – написав “Був зайнятий, що ти хотів?” (затяжка, пауза).
Я розумію це б я йому написав – був зайнятий – рятував з під обстрілу побратима. (затяжка, довга пауза)
Мене ось на три доби відпустили додому. Дружину не бачив півроку. Так ось її “майже подруга”, напарниця (пауза) – погодилась за тисячу гривень вийти за неї на роботу.
Тобто моє життя коштує 1000 гривень? (друга цигарка, вся куриться мовчки).
Як мені з цим жити, а тим паче їх захищати? Навіщо? ”
Розмова тривала майже півгодини в нас. Ми були лише вдвох. Я, навіть, не знаю як його звати. Це взагалі не важливо. Взагалі.
Я півгодини просто мовчала. І міцно тримала за руку.
Вчора вночі розповіла все це подрузі, мамі солдата.
А вона сказала : “Таня, це нікому вже не цікаво. Ніхто не прочитає твій допис. Не треба його писати. Переспи з цими думками – і попусте.”
Не попустило. Відчай…
Я хочу просто щоб кожен зрозумів – якщо хлопці і дівчата зламаються – Буча нам всім буде квіточками…
Просто знайте це.
Все. Крапка.
Тетяна Лукіна.
