Після трaгедії Маріуполя хотів всиновити дитину. Пам’яті майора Сокоринського з Володимира
Командир батальйону 14 ОМБр імені Князя Романа Великого майор Дмитро Сокоринський з Володимира загинув 4-го липня на Донеччині в результаті прямого влучання ракети у будівлю.
«У найважчі моменти знаходив позитив і підіймав бойовий дух побратимам»
Разом із майором Дмитром Сокоринським 4-го липня на Донеччині втратили життя ще два воїни. Побратими спочатку вручну намагалися розібрати завали, щоб витягнути їх, до останнього сподіваючись, що ті живі. Та руйнування були занадто великими, і згодом стало зрозуміло, що потрібна спецтехніка. Загибель Дмитра стала потрясінням для усіх, хто його знав. Досвідчений офіцер, справжній професіонал, невиправний оптиміст, патріот та людина-посмішка, як називали його між собою колеги, не прощаючись, поповнив небесне воїнство, залишивши по собі теплі спогади та донечку, якою не встиг натішитися.
Дмитро народився 10-го червня 1995 року у Володимирі. Крім нього у сім’ї є молодша сестра Тетяна. Після закінчення ЗОШ №1 вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
– Ще у школі син став приділяти більше часу заняттю спортом, – розповідає мама Дмитра Сокоринського Оксана Віталіївна. – Це відіграло роль у виборі майбутньої професії, оскільки фізична підготовка у військовій справі є важливою. В академії проходив службу в роті почесної варти, і дуже пишався цим. Загалом завдяки навчанню у військовому виші у Діми сформувалися такі риси характеру як впевненість, цілеспрямованість, наполегливість, мужність. Через війну, достроково закінчивши навчання, на посаді командира роти у складі 14 ОМБР імені князя Романа Великого вирушив у зону бойових дій. На той час йому було двадцять.
З перших днів Дмитро зарекомендував себе як чесний, відданий своїй справі офіцер, з почуттям відповідальності за долю країни та людей, з якими виконував бойові завдання. Йому довіряли, до нього прислухалися. Найголовнішою рисою Сокоринського була доброта. Попри різні ситуації, ніколи нікому не відмовляв у допомозі, а коли хтось скаржився на невдачі, вмів розрадити, підтримати та вселити віру у власні сили. Сам ніколи не нарікав на труднощі, і завжди запевняв, що все добре. Навіть у найважчі моменти знаходив позитив і підіймав бойовий дух побратимам. За відмінну службу отримав квартиру від Міністерства оборони України, у якій планував жити разом із сім’єю. Та разом із тим, мріяв про власний будинок, навіть у деталях описував, яким бачить його, казав, що обов’язково збудує. А ще Дмитро обожнював дітей. Про це розповіла його мама Оксана Віталіївна, котра багато років присвятила себе їх вихованню, працюючи у дитячому садочку.
– Його радо зустрічала малеча у дворі, з якою завжди знаходив спільну мову, пригощав солодощами. Усі, хто знав Діму, і бачив ставлення до дітей, були приємно вражені, і говорили про те, що з нього вийде чудовий батько. Так і сталося. Коли народилася донечка, він не відходив від неї, усю ніжність у турботу дарував їй, й дуже тішився. А ще з нетерпінням чекав на народження племінниці, для якої хотів стати хрещеним, – говорить пані Оксана.
На усіх ротаціях поруч із Дмитром був його вірний пес Гром. Та з початком відкритого вторгнення вирішив залишити його вдома задля безпеки. Коли Дмитро загинув, пес важко переживав втрату, хоча, зі слів мами, й досі сумує за господарем. Усі, хто прийшов провести воїна в останню путь, стали свідками їхнього прощання. Собака увесь час мовчки лежав біля труни, і коли побратим Дмитра підвів його, той почав бити лапами по вічку і вити. Його ледь відтягнули, після чого усі побачили, що він плаче.
«Після трагедії Маріуполя Дмитро запропонував всиновити дитину»
Надійною опорою Дмитра була кохана дружина Інна, з якою вони познайомилися на службі. Жінка є військовослужбовицею. Спочатку між ними було спілкування, потім виникла взаємна симпатія, яка переросла у щире кохання. Майже увесь час були разом, на ротації також їздили разом. Зі слів Інни, вони були одним цілим і розуміли один одного з півслова, навіть однаковий одяг купували. Чоловік любив влаштовувати приємні сюрпризи та дарувати квіти без будь-якого приводу. А коли дізнався про вагітність, не тямив себе від щастя, та дуже чекав на появу донечки.
– Мілана з’явилася на світ у жовтні. Майже усі приємні клопоти по догляду за нею коханий взяв на себе, – розповідає Інна. – Здавалося, так буде завжди, якби не повномасштабна війна, яка перекреслила все. Перебуваючи у зоні бойових дій, чоловік бачив донечку по відеозв’язку. Йому вдалося один раз вирватись додому, але службові обов’язки та відповідальність вимагали швидкого повернення на фронт. Тоді він вже командував батальйоном. У березні отримав звання майора. Про те, що відбувалося на війні, не розповідав ні мені, ні мамі. Не хотів нас хвилювати. А ще радів, що я у декреті, а не на війні.
У подружжя було чимало планів на майбутнє. Обидва мріяли про подорожі країнами, і планували щороку відвідувати по одній. Крім того, Дмитро збирався вступати до одного з вищих військових навчальних закладів України.
– Коли окупанти знищували Маріуполь, Діма розповідав, що багато дітей залишилися сиротами, і запропонував усиновити хоча б одну дитину, – говорить Інна. – Я пообіцяла, що обов’язково повернемось до цієї теми після перемоги, коли він буде вдома. Бо й так непросто було одній залишитися з немовлям. Але жартома додала, що у цьому випадку Діма піде у декрет, а я на службу.
Мріям Дмитра та Інни не судилося здійснитися. Одного фатального липневого ранку ворожа ракета обірвала життя молодого воїна та двох його побратимів.
«Це найжорстокіша війна з часів Другої світової на території Європи»
Волонтер із Нововолинська Олександр Мазурок допомагає армії з 2014 року. Його знає багато військовослужбовців, йому довіряють та поважають. Про його діяльність можна писати багато, а слухати годинами. Він навчився «бачити» людей наскрізь, для цього, як він говорить, йому потрібно подивитися в очі та вистачить кількох хвилин розмови. З Дмитром Олександр познайомився у 2016-му, коли той ще був командиром роти.
– Якось приїхав на позиції з черговою допомогою. У розмові з комбатом дізнався про те, що одній роті вкрай потрібен автомобіль, оскільки попередній був знищений ворогом. Я запропонував зустрітися з ротним особисто, – розповідає Олександр Мазурок. – За якийсь час приїжджає машина. Назустріч виходять дорослі чоловіки й молодий хлопець, на перший погляд, геть дитина у порівнянні з ними. Перше, що впало в око, – усмішка, щира, доброзичлива, та, що зачаровує. І коли мені представили його як ротного, був приємно вражений. Ми познайомилися, розговорилися, зрозумів, що маю справу з професіоналом, якому у 20 років доводиться виконувати серйозні завдання. Ще вразила його скромність, бо нічого зайвого не просив. Та основною рисою Дмитра, як згодом зауважив, була доброта. Це була людина з великим серцем, а усмішка була його візитівкою.
Відтоді їхнє знайомство переросло у міцну чоловічу дружбу. Олександр зізнається, Дмитро став для нього ще одним сином, він часто ставив його у приклад рідним синам. Волонтер пригадує курйозний випадок на цю тему. Під час однієї з поїздок мав нагоду познайомитися з очільницею одного із закладів населеного пункту, де базувався підрозділ. Тоді Дмитро у розмові з нею пожартував, що Олександр доводиться йому батьком. Жінка сприйняла слова його за правду, і додала, що тепер знає, у кого той вдався. «Ви б бачили, як він зашарівся», – говорить, усміхаючись Олександр
– З початком відкритого вторгнення бойові дії перенеслися на інші території України, і ситуація значно погіршилася. З Дмитром випала нагода зустрітися у районі Миколаєва. Тоді я побачив іншого Дмитра. Завжди на позитиві, усміхнений, впевнений у собі, таким був до вторгнення. Переді мною постав втомлений, старший не по роках воїн. Він змінився, у розмові зізнався, думав, що знає багато, але зрозумів, що тільки починає вчитися, і додав, це найжорстокіша війна з часів Другої світової на території Європи. Ніколи не забуду його очі. У них побачив порожнечу і … смерть. Упродовж цих років мені довелося поховати кохану дружину, яка була моїми крилами, також доставляв тіла загиблих воїнів, і ховав інших бійців. Тож відчуття смерті мені знайоме. Під час однієї з поїздок фізично відчув її холод на собі, та вирішив змінити маршрут, і не помилився. Коли дізнався про загибель Дмитра дуже плакав. Досі не можу повірити у те, що його немає. А ще переконаний, він заслуговує на звання Героя України. Сподіваюся, йому його присвоять, і ті, хто з ним служив, підтримають.
«На плечах Дмитра лежала відповідальність за батальйон»
Директор ФГ “Пан продукт» Мирослава Чайковська знає сім’ю Сокоринських не один рік, зізнається, відколи познайомилася з Дмитром, завжди захоплювалася ним. Для неї був взірцем мужності, відданості своїй справі, а ще чудовим сином та батьком.
– Я не раз запитувала його маму: як можна було виховати такого сина? Попри молодий вік, і пережите у цій війні, був не по літах мудрим. На його плечах лежала величезна відповідальність за бійців батальйону, крім того, на нього покладались інші зобов’язання, серед яких матеріально-технічне забезпечення, – говорить Мирослава Чайковська. – Але він був настільки скромним, що не говорив про потреби. Ми часто зідзвонювалися, у розмові запевняв, що усього вистачає, та я дізнавалася про них через волонтерів, і відправляли усе необхідне. Одного разу передали безперебійники, і Діма зізнався, що вони вкрай були їм потрібні. Ось тоді я і пояснила, що він має говорити, а не «скромничати» про нагальні потреби, а ми маємо робити усе, щоб забезпечити хлопців, які захищають нас.
Якось Мирослава поцікавилася, як він переживає смерть побратимів? На що Дмитро відповів:
«Коли тільки приїхав у зону АТО, було дуже важко. Та з початком повномасштабного вторгнення прийшло усвідомлення, що це справжня війна, і без втрат вона неможлива. І якби не було боляче, мусиш зціпити зуби і робити те, що маєш». Попри людські втрати та жах, у якому доводилося жити щодня, він ніколи не скаржився, а навпаки, заспокоював нас, і запевняв, що все буде добре. Не раз, розмовляючи з ним по відеозв’язку, були добре відчутні віддалені звуки вибухів, на що Діма реагував завжди одним висловом «Все нормально, але передзвоню пізніше».
– Під час останньої нашої зустрічі, сказав, що вони там для того, щоб привезти додому перемогу, і щоб ми не сумнівалися у ній. Напередодні ввечері обговорювали доставляння мотора до машини, а наступного дня мене сповістили про його загибель, яка стала великим потрясінням, як і для його рідних та близьких. Найбільш нестерпно боляче бачити біль матері, котра стоячи на колінах біля могили, питає у Господа, за що забрав її дитину. Дуже шкода дружину, яку він кохав до безтями, і маленьку донечку, яка зростатиме без тата. Важко усвідомлювати, що такі люди, які б могли зробити чимало для України, йдуть від нас.
Дмитро Сокоринський ніколи не хизувався нагородами, бо вважав, що усього лише виконує свою роботу. Але військове керівництво оцінило його заслуги. Серед численних нагород – медаль «Операція Об’єднаних Сил. За звитягу та вірність»; почесний нагрудний знак Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня», відзнаки «За оборону Красногорівки та Мар’їнки», якою, зі слів мами Оксани Віталіївни, дорожив найбільше, «Відзнака командира 14 ОМБР імені Князя Романа Великого», «Доблесть та звитягу» та «Лицарський хрест родини Мазеп».
Поховали Героя у Володимирі на Федорівському кладовищі. У нього залишились батьки, сестра, дружина та донечка.
матеріал підготувала Жанна БІЛОЦЬКА
