“Почув свист ракети і заціпенів”: історія киянина, який дивом вижив під час вибуху на скляному мосту в Києві

Михайло П’ята обожнює гуляти столицею і навіть війна не змусила його змінити звичний маршрут.

Від дня масованого ракетного удару по центру Києва минуло три місяці. Кадри страшного вибуху ракети, 10 жовтня, поруч зі «скляним мостом Кличка», до цього часу важко переглядати. Особливо, коли бачиш чоловіка, який вцілів після вибуху. Сайт ТСН.ua поспілкувався з киянином Михайлом П’ятою, який в той день дивом вижив на мосту.

Пан Михайло каже, що просто йшов своїм звичним маршрутом. Він мешкає на Печерську, а працює на Хрещатику.

«Я завжди виходжу з дому на годинку раніше, з запасом – люблю ходити пішки. Прогулююсь по Маріїнському та Хрещатому парках, далі йду через скляний міст на Володимирську гірку до Андріївського узвозу, а там повертаю на Хрещатик та чимчикую на роботу. В той день була чудова осіння погода, початок жовтня, золота осінь – тихо і спокійно навкруги. Тиша закінчилась там, де починається розширення вело-пішохідного мосту і розташовані лавочки. Я якраз дивився в бік Дніпра, коли почув характерний свист ракети. Повертаюсь, і бачу, як вона летить та падає поруч. Я навіть злякатись не встиг, заціпінів від подиву», – розповідає сайту ТСН.ua Михайло П’ята.

Це був перший випадок від початку війни, коли в самісінький центр Києва щось прилетіло. До цього ракетні удари були переважно на околицях міста.

«То була страшна мить. Якась секунда, і тут у тебе на очах вибухає ракета… У мене на півдня заклало від вибуху одне вухо. По відчуттях це було чимось нереальним, з іншого світу. Мене фактично спасла конструкція мосту. Вибух був на метрів 15 попереду і, головне, що він був внизу. Вибухова хвиля ударила в міст. Дуже добре, що я не встиг пройти трішки далі – там оплавились скляні перила мосту», – згадує Михайло Васильович.

В повітря підняло щебінь, скло, землю і пісок. Все це почало падати на міст і на територію поруч.

«Я швидко повернув назад – до арки, звідки прийшов. Вирішив глянути, можливо комусь була потрібна допомога. Там стояв чоловік, він ще не встиг зайти на міст і сказав мені: «Вітаю нас з днем народження!». Я оцінив його жарт. В приміщені філармонії повилітали вікна, на капот автомобіля, який там був припаркований, впав кусок асфальту кілограма на три. Між сидіннями для глядачів в амфітеатрі перед аркою валялися кілограмові шматки асфальту. Добре, що під час прильоту там не було людей. Я не отримав жодного ушкодження. Як кажуть – у вишиванці народився», – посміється Михайло Васильович.

Саме після цього обстрілу кияни почали більш уважно дослухатися до сигналів повітряної тривоги. Адже того ранку ракети впали на бульварі Шевченка і поруч в парку на дитячий майданчик.

«А я свій маршрут не змінив – це мій ритуал! І ніякий ворог не змусить мене його змінити. Ходив і ходжу тим же маршрутом. Єдине, після обстрілу та ушкоджень, скляний міст був закритий на ремонт. Я обходив його через Європейську площу і піднімався на Володимирську гірку. Але зараз знов прогулююсь мостом – там неймовірні краєвиди: то густий туман, то яскраве сонечко, то сипле рясний сніг. Не буває поганої погоди – може бути лише поганий одяг», – жартує наш співрозмовник.

Михайло Васильович працює в Департаменті комунальної власності КМДА. Згадує, як в перші дні війни приносив їжу охоронцю, який стояв на своєму посту тиждень, бо нікому було його замінити.

«То були важкі дні. Ми допомагали одне одному чим могли. А також укріпляли блокпости в місті, будували барикади – насипали пісок в мішки, укріплювали ними пам’ятники в центрі Києва. На Майдані до нас підійшов молодий чоловік з Австрії, почав нам допомагати, а потім запитав, де тут можна зупинитись. Тоді всі готелі були зачинені. Я запросив його до себе, чоловік прожив у мене декілька тижнів. З ним та іншими волонтерами ми їздили в Бородянку та Ірпінь, розбирали завали, допомагали людям. У мене син мешкає в Мюнхені. В листопаді я вперше за війну поїхав до нього в гості. По дорозі я заїхав в Відень і провідав свого австрійського товариша-волонтера, погуляли пішки по Відню», – згадує пан Михайло.

Михайло Васильович обожнює ходити в походи, дуже любить природу і мандрувати Києвом. Каже, що після пережитого на мосту, його життя кардинально не змінилося.

«22 жовтня мені виповнилось 64 роки, відчуваю себе ще молодим. Хоча, 10 жовтня, я тепер теж вважаю визначним днем в своєму житті. В такі хвилини, які я пережив на мосту, багато що переосмислюєш в житті. Взагалі, по-іншому дивишся на життя, і розумієш, що зовсім не варто його відкладати на потім. Потрібно жити повноцінним життям! День народження я відмітив на роботі, привітали друзі та колеги. Він був і справді особливим. У мене є друзі, з якими ми кожного тижня ходимо на прогулянки Києвом, по його околицям. Це неймовірно цікаво та корисно. В перший день Нового року, ми були на Трухановому острові, там помилувались природою та зварили перший в цьому році борщ на вогнищі», – розповідає Михайло П’ята.

Разом із друзями-волонтерами вони відвідали на минулих вихідних Конча-Заспу, на наступні вихідні запланували пройтися по лісу біля Червоного хутору. Кожна така прогулянка – це дистанція в 10-15 кілометрів.

«Після пережитого на мосту я почав більше цінувати життя. Я люблю багато ходити, бачити щось нове, досліджувати. І прекрасно розумію, що можу спокійно гуляти Києвом завдяки нашим воїнам та ЗСУ. В такі складні часи з’являється багато нових друзів, бо людей з однаковими поглядами притягує одне до одного, аби вистояти та перемогти», – розповідає Михайло П’ята.

На згадку про 10 жовтня Михайло Васильович залишив собі уламок від тої ракети та дюралевий шматок її обшивки. Каже, хай нагадує про пережитий день війни.