Професор Єленський: “десатанізація” України і УПЦ МП. Як “українська” церква співпрацює з ворогом. Інтерв’ю

У країні-терористі Росії нещодавно озвучили ще одну мету війни в Україні. Разом із “денацифікацією” тепер це ще й “десатанізація”. Окупанти звинувачують нашу державу в заперечуванні базових релігійних цінностей. Ці пропагандистські наративи, висловлені агресором, не дивують українців. Але коли церква, що наполегливо позиціонує себе як українська – УПЦ МП – фактично співпрацює з “церквою” ворога, це по-справжньому обурює суспільство.

Наприкінці травня УПЦ МП заявила, що розриває зв’язки з Московським патріархатом, але її оновлений Статут досі не з’явився. Священноначалля УПЦ МП досі не позбулося орденів “за зміцнення російсько-української дружби”, отриманих з рук агресора. Ба більше – не покарані чини УПЦ МП, які як колаборанти були присутні на “урочистостях” з нагоди “приєднання” до РФ українських земель, а на високих міжнародних майданчиках ця “українська” церква в унісон із московською заявляє про війну з “канонічною церквою” в Україні. Натомість суспільство очікує від УПЦ МП ясних і зрозумілих кроків, заявив в ексклюзивному інтерв’ю OBOZREVATEL доктор філософських наук, професор, публіцист, релігієзнавець Віктор Єленський.

– У Росії заговорили про “десатанізацію” України. В пропагандистських ЗМІ знову актуалізувалася тема церкви. Яким чином сьогодні, на восьмому місяці війни Росії проти України, агресор може використовувати у своїх цілях УПЦ МП?

– Зараз в УПЦ МП є велика можливість послужити своєму народу. 27 травня вона оголосила, що начебто розриває з Московським патріархатом і вичищає зі свого Статуту всі згадки про нього. Але ніхто не бачив цього оновленого Статуту. Міністр культури каже, що його ще й досі очікують.

УПЦ МП веде однакову політику з Московською патріархією на релігійній арені. Наприклад, під час Генеральної асамблеї Всесвітньої ради церков представниця УПЦ МП сказала, що в Україні ведеться дві війни – одна з Росією, а інша з “канонічною церквою”, тобто з УПЦ МП.

Головним ворогом для УПЦ МП, принаймні для священноначалля, залишається Православна церква України, Константинополь і ті церкви, які визнали ПЦУ. А Кирил і всі ці його підручні такими ворогами для них досі не є.

Вони досі не повіддавали свої ордени, якими були нагороджені “за зміцнення російсько-української дружби”, що в нинішніх умовах звучить абсолютно по-блюзнірськи. Вони досі не засудили єресь патріарха Кирила, який заявив, що ті, хто йде вбивати українських людей, потрапляють у рай. І так далі.

Суспільство очікує від них ясних і зрозумілих кроків.

Вже навіть не йдеться про те, щоб вони взяли на себе відповідальність за те, що вони робили до 2022 року, але хоча б покарали тих колаборантів, які їздили в Кремль і брали участь у так званому приєднанні окупованих українських територій… Це те, що страшенно обурює суспільство.

– На вашу думку, чи варто державі йти на більш серйозні кроки щодо УПЦ МП?

– Я завжди вважав, що політика держави у сфері церковно-державних відносин мала б бути сильнішою і активнішою. Скажімо, в 1990-ті роки можна було говорити про те, що держава не повинна втручатися у внутрішньоцерковні справи, повинна дати церкві можливість бути церквою.

Але коли у внутрішньоцерковні справи втручається інша держава, коли вона намагається маніпулювати церквою в Україні, то українська держава не може бути рівновіддаленою, не може не втручатися в цей процес. Звичайно, йдеться не про те, що читати на літургії. Але справа держави – підтримати Українську церкву, тому що російську є кому підтримувати.

Справа української держави – не дати можливість маніпулювати церквою в інтересах агресора. І справа держави – просувати і допомагати церкві ствердитися на зовнішньополітичній арені, бо ніхто інший це не зробить.

Російська держава впродовж багатьох років відверто просувала інтереси російської церкви на зовнішній арені. Це один із партнерів держави. Причому зараз це абсолютно слухняний партнер, який не має жодної суб’єктності. Патріарх по суті є міністром одного із середніх міністерств РФ. У цьому сенсі він не повинен вважатися церковним діячем.

Ще одне завдання української держави – домагатися не українських санкцій проти патріарха Кирила, а Європейського Союзу, особливо Швейцарії, тому що швейцарські санкції будуть для нього особливо болісними, враховуючи структуру його власності, його звички тощо.