Пyтіну не потpібні укpаїнські теpиторії: оcь що хoче наспpавді. Деталі…
16% українців готові погодитися на російські умови: передати росії чотири області, відмовитись від НАТО, скоротити армію
Такі дані навів директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха.
Для порівняння, у 2022 році подібних відповідей було лише 4%. Збільшення частки відбулося переважно серед українців, які живуть ближче до лінії фронту.
Проблема в тому, що передача територій, відмова від НАТО чи скорочення армії не припинять війну. Вона триватиме, поки хоч частина України залишатиметься незалежною.
путін і його пропаганда називають цю війну “екзистенційною” — тобто війною за виживання росії. Але екзистенційну війну не можна виграти — вона триває доти, доки існує “загроза”. У викривленій логіці путіна сама наявність незалежної України є загрозою, тож лише її повний демонтаж може “прибрати небезпеку”.
Якщо навіть залишиться невеликий шматок незалежної держави, у ньому житимуть мільйони людей, які пам’ятають убитих, ненавидять росію і не визнають жодних умов капітуляції. путін це розуміє, тому зупиниться лише тоді, коли його зупинять.
Йому не потрібні українські території як такі. Розмови про “кілька областей” — це спосіб переконати Захід, що путіну треба лише “трохи землі”, і після цього все завершиться. Але його вимоги про НАТО, “денацифікацію”, скорочення української армії не мають нічого спільного з територіями. Тим часом у Карелії, Калінінграді й Білорусі зводяться нові військові бази, будуються оборонні заводи, а дітей виховують у дусі майбутньої війни.
Насправді путіну потрібна не Україна як держава, а контрольована, залежна територія — навіть без видимості суверенітету. Це не буде друга Білорусь: Лукашенко принаймні імітує незалежність. Україна після капітуляції перетвориться радше на Придністров’я або Абхазію — на уламок держави, повністю підконтрольний Москві.
Мир на умовах капітуляції — саме те, що Кремль прагне почути від українців. Війна на виснаження ведеться не лише проти армії, а проти суспільства в цілому. І зростання кількості тих, хто готовий “погодитися на мир за будь-яку ціну”, — це ознака, наскільки росія просувається до своєї мети.
16% — це багато. На гіпотетичних виборах така кількість виборців утворила б велику фракцію в парламенті — більшу, ніж дві проєвропейські партії разом. Але ці люди теж громадяни України, і ігнорувати їх — небезпечно.
Україна воює у війні, яку не може собі дозволити програти. Поразка торкнеться кожного, незалежно від професії, місця проживання чи політичних поглядів. І перемога можлива лише тоді, коли суспільство залишатиметься єдиним, згуртованим навколо спільної мети — вистояти.
Але єдність не виникає сама собою. Вона потребує зусиль влади, чесності й прикладу згори. Тільки так Україна зможе вистояти у війні, яку росія веде не лише проти нашої армії, а проти нас усіх.
Микола Княжицький
