“Руся ладнала з ним краще, ніж я”. Чоловік Руслани Писанки – про сина, який мешкав з ними, та життя без коханої

Два роки тому, 19 липня 2022-го, після важкої боротьби із онкологічною хворобою в Німеччині, де проходила лікування, померла акторка та телеведуча Руслана Писанка Їй було всього 57 років.

В інтерв’ю ОBOZ.UA чоловік актриси Ігор Ісаков розповів, як протягом двох років вчиться жити без неї. А також чи не вперше зізнався, що його син від попереднього шлюбу після закінчення дев’ятого класу переїхав з Черкас до Києва та оселився в їхньому з Русланою будинку. Родина мешкала втрьох майже три роки.

– Ігорю, чи стали друзі Руслани вашими друзями?

– Деякі – так. І причому дуже сердечно. Це колишній керівник Русі на телеканалі “1+1” Єгор Гордєєв. Мені іноді аж незручно, бо дуже багато турботи йде від нього. Але він такий за характером. Постійно дзвонить і приїжджає, коли є час. Щось смажимо на вогні, потім – душевно сидимо. Нещодавно, щоправда, він зламав ногу, то я йому відвіз милиці Руслани. Вони ж є, чого ні? Віктор Андрієнко нещодавно був, вони з Русланою зробили разом чимало вистав. Продюсер Олексій Гончаренко буває, він з Русею вчився в театральному.

У нас є група в соцмережах. Там всі друзі, які робили після смерті Руслани вечір пам’яті в Жовтневому палаці. Про що розмовляємо, коли збираємося разом? Згадуємо Руслану. Знаєте, у творчих людей є така звичка – вони завжди в таких випадках говорять про щось добре, світле, веселе. І Руся ніколи не любила, коли поряд хтось перебував засмученим. У неї для кожного була історія для підтримки. Так і хлопці. Згадують, як вели телеефіри разом, їздили на гастролі, створювали вистави. Але ще для себе відзначив, що не заводять розмови на ці теми, поки сам не почну. Мабуть, щоб не ранити мене спогадами.

– Як часто ви буваєте зараз на кладовищі, де перепохована Руслана (прах акторки та її мами більше року містився в крипті Спасо-Преображенського собору в Києві. – Ред.)?

– Дуже часто. Ось кілька днів тому їздив на Берковецьке кладовище. Зараз така спекотна погода, що треба пам’ятники вологим протирати (поряд з Русланою Писанкою поховані її рідні – батьки, молодший брат та дідусь із бабусею. – Ред.), листя пожовкле збирати. Часом трошки посиджу біля родичів, інколи – довше, не хочеться їхати звідти. Щось розповідаю. Чи вірю в те, що вона чує? Мені здається, що в таких випадках ти більше з собою розмовляєш. До себе звертаєшся. Свого роду самоаналіз проводиш… Знаєте, Руслана почала рідше мені снитися. Я не ображаюся, навіть думаю, що так і треба. Значить, вчуся відпускати її потрошку.

– Ігорю, ми не вперше з вами робимо інтерв’ю, але ви не розповідали раніше, що у вас є дорослий син, який у підлітковому віці мешкав з вами та Русланою.

– Так, у мене є син. Коли ми познайомилися з Русею, він був ще маленьким. А потім ми всі разом жили близько трьох років. От коли ми брали участь у проєкті “Зважені та щасливі”, Єгор вже був з нами. Дев’ятий клас він закінчив ще в Черкасах, а потім вступив до коледжу в Київ. Після його закінчення став студентом Національного університету фізичного виховання і спорту. Він кандидат у майстри спорту з фехтування.

– А як у нього складалися стосунки з Русланою? Могла вона зробити йому зауваження, покомандувати? Мабуть, це давалося їй непросто, все ж таки не рідна дитина.

– Ну, тиснути авторитетом – це не про Русю зовсім. Покомандувати – це зрозуміло, вона всіма могла командувати. Навіть не те що могла, а робила це регулярно (сміється). Але в неї це настільки органічно виходило, що сприймалося нормально: “Так, мій генерале!” І пішли робити. В тому числі і Єгор. Та всі, хто був біля Русічки!

З моїм сином у неї були дуже гарні стосунки. Іноді я навіть казав, що в неї з ним виходить спілкуватися набагато краще. В мене, зізнаюся, якийсь період були трохи натягнуті стосунки. Зараз дуже теплі, а тоді… Не знаю, чому так відбувалося. Може, вимагав від нього більше, ніж потрібно. А він цим вимогам не міг або не хотів відповідати. Одним словом, Руся ладнала з Єгором набагато краще, ніж я. Вона була йому старшим другом, наставником.

Могла сказати: “Єгорку, хто знає, як воно там буде далі, іди, я тебе навчу варити суп. Стане в пригоді”. І вони йшли на кухню, Єгор щось чистив, вона йому розповідала якісь історії, а тим часом давала поради, що за чим кидати до того бульйону. І вони готували разом, обговорювали життя – і добре так їм було. Я в такі моменти намагався ні словом не втручатися, щоб своїми необережними діями не зашкодити їхній відвертості. Коли приїжджали до нас друзі, ми приймали їх утрьох. І не було ніякого примусу щодо Єгора, мовляв, ти повинен залишитися з нами. Якщо йому було нудно, йшов до себе в кімнату, слухав музику.

Він виріс дуже самостійним та незалежним юнаком. У якийсь час вирішив для себе, що хоче залишити навчання в університеті, поїхав за кордон. І вже більше п’яти років там мешкає. Тепер ми спілкуємося телефоном. Не скажу, що кожного дня, але коли це відбувається, то розмови виходять душевними. Я дуже радий, коли він виходить на зв’язок, і він – так само, це відчувається.

– Коли ви прийняли рішення, що син переїде до вас після дев’ятого класу, як розповіли про це Руслані?

– Я вже не пам’ятаю, але точно з цим не було ніяких труднощів. Це мій син, і він моя сім’я. Мені здається, ми з Русланою разом вирішили, що йому треба вчитися в Києві. Не було якихось натяків з мого боку – все само собою сталося. Руся взагалі сприймала все в житті дуже просто і легко. У нас не було якихось тягнучих розмов про щось. Потрібно – значить, нехай так і буде. Коли тещі треба було чимось допомогти – ну які питання? Ми ж сім’я. Заїхав, забрав або привіз. Я не знаю, наскільки я став їхнім у родині Русі, але вони стали моїми рідними дуже швидко. Знаєте, це сім’я, в якій не було ніяких умовностей та кордонів.

Всі Писанки якось відразу стали моїми. І її молодший брат Алік, який був неймовірно душевною та доброю людиною. І Ігор Миколайович, тато Русі. Навіть натяку на якусь ніяковість або натягнутість не було, коли ми вперше зустрілися: “А, приїхав? Ну пішли картоплю смажити!” А от теща моя трошки складніша (сміється). Але – теж своя. Для неї родина, її інтереси були понад усе. Але, мабуть, вважала, що зятя час від часу треба трошки наставляти на праведний шлях, щоб не розхолоджувався (сміється). Пам’ятаю, коли я у неї просив благословення на союз із Русланою, грізно заявила, що якщо я буду ображати її дочку, намилить мені шию.

– Як пройде для вас цьогоріч 19 липня – черговий день прощання з Русланою?

– Поки не маю ніякого сценарію і навіть не знаю, чи потрібен він. Мабуть, напишу в Facebook: “Друзі, буде борщ у Русі вдома. Хто може, заїжджайте”. Але, знаєте, зараз такий час, що багато хто виїхав, а на вулиці – спека. Чи варити той борщ? Чи зможуть прийти друзі? Побачимо. Але те, що я поїду до Русі на кладовище, – це сто відсотків. Якщо хто захоче з близьких приєднатися – я не проти.

– Варити борщ – це така традиція склалася?

– Кажуть, що ця страва в мене непогано виходить. Щоправда, незважаючи на те, що кладу все за рецептом Русі, але він все одно не такий, як у неї. А з приводу традицій, почав готувати борщ у Німеччині, коли поминали Руслану. У гуртожитку, де ми мешкали разом з іншими українськими біженцями, коли лікувалися за кордоном. Сіли компанією, я зварив борщ, дівчата позносили своє – скільки всього наготували. Такі теплі поминки вийшли. Ой, як це слово не підходить для Руслани (якийсь час мовчить). Краще: зробили душевний обід. Нехай буде так. І минулого року я варив борщ – друзі були. Цьогоріч дуже хочу, але подивимося, як усе складеться.

– А чи були якісь знаки від Руслани за цей час?

– Я не дуже вірю в усе це. Вважаю, що містика – від лукавого. Багато чого мені здається притягнутим уявою, але всіляких речей такого роду справді вистачало. Можливо, тому що продовжую багато про неї думати. Хоча спеціально нічого не читаю, не дивлюся телевізор, бо кожного разу стає боляче. Але все якось саме приходить. Та й немає в будинку ні одного квадратного метра, де немає присутності Руслани – фотографії, нагороди, сценічні костюми.

А потім раптом у соцмережах спливе нагадування про якусь подію з нашого спільного життя. Буває, приємно перебирати в пам’яті ті спогади, а часом – щемливо. Три роки тому, п’ять років тому… Я, Руся, коти. Наша незмінна кішка Флешка весь час зі мною. Їй вже близько десяти років. Сьогодні бачите, як спекотно, не бачив її цілий день. Або десь заховалася в тіні, або на полювання пішла. Вона мені мишей носить, ящірок – кладе біля дверей. Годувальниця.

– Як думаєте, вона розуміє, що Руслани немає?

– Мені здається, що вона зараз робить все, щоб стати реально моєю опікункою. Треться об ноги, стрибає на руки, коли сиджу, щось розповідає своєю, котячою. Мишей от повадилася носити. І не посвариш, бо вона ж дуже хоче сподобатися, нагодувати. Весь час біля мене, муркає не зупиняючись. Видно, що щосили намагається закрити собою велику біду, яка сталася в моєму житті.