«Свекруха тішилася: після розлучення син забере все — а вийшло навпаки»

Катерина стояла біля вікна і дивилася, як вітер зриває останні листки з дерев. Жовтень цього року видався дощовим і сірим. Квартира на третьому поверсі старого цегляного будинку завжди була її прихистком. Тут минуло дитинство, тут бабуся вчила пекти пироги, тут Катерина вперше зрозуміла, що таке дім.

Бабуся померла п’ять років тому, залишивши онуці цю двокімнатну квартиру. Катерина була єдиною спадкоємицею — батьки жили в іншому місті, а бабуся завжди казала, що квартира має дістатися тій, хто піклувався про неї в останні роки. Документи оформили швидко, і Катерина стала повноправною власницею житла.

Через рік після отримання спадщини Катерина зустріла Олега. Високий, спокійний, з добрими очима — таким запам’ятався чоловік під час першої зустрічі. Вони познайомилися на роботі, в архітектурному бюро, де Катерина працювала дизайнеркою, а Олег прийшов за проєктом від будівельної компанії. Розговорилися за обідом, потім почали зустрічатися, а ще за пів року Олег освідчився.

Катерина погодилася. Але перед весіллям наполягла на одній умові.

— Квартира залишиться тільки моєю, — сказала наречена, сидячи навпроти нареченого в кафе.

Олег підняв очі від чашки кави.

— Добре. Мені це не важливо.

— Справді?

— Катю, це твоя квартира. Я поважаю це. Ми потім купимо свою, коли назбираємо.

Катерина кивнула. Олег завжди був розуміючим, і саме це в ньому приваблювало. Вони одружилися тихо, без пишних урочистостей. Олег переїхав до дружини, привіз свої речі, і почалося спільне життя.

Перші місяці були спокійними. Олег працював виконробом на будівництві, приходив пізно, стомлений, але завжди знаходив час для дружини. Катерина готувала вечерю, вони дивилися фільми, планували майбутнє. Усе йшло добре, поки в їхнє життя не втрутилася Надія Петрівна.

Свекруха жила в сусідньому районі, у панельній дев’ятиповерхівці. Жінка була сама — чоловік давно пішов до іншої, а син залишався єдиною опорою. Надія Петрівна телефонувала щодня, питала, як справи, що на вечерю, чи не потрібна допомога. Олег завжди відповідав ввічливо, але коротко.

Катерина зустрілася зі свекрухою на другий тиждень після весілля. Надія Петрівна прийшла в гості з тортом і букетом квітів.

— Ось, принесла. Треба ж познайомитися з невісткою ближче, — сказала жінка, входячи в передпокій.

Катерина прийняла квіти й запросила гостю на кухню. Олег був на роботі, і жінки залишилися удвох.

— Квартирка непогана, — зауважила Надія Петрівна, озираючись. — Дісталася у спадок, так?

— Так. Від бабусі.

— Пощастило тобі. Не кожному так щастить.

У голосі свекрухи прозвучала легка кислинка, але Катерина вирішила не звертати уваги. Вони сіли за стіл, розлили чай. Надія Петрівна почала розпитувати про роботу, про плани, про те, коли молоді збираються заводити дітей.

— Поки не плануємо, — відповіла Катерина. — Хочемо спочатку стати на ноги.

— На ноги? — свекруха підняла брову. — У тебе квартира, в Олега робота. Чого ще?

— Хочемо назбирати на машину. Можливо, ще одну квартиру купити.

— Навіщо вам дві квартири?

— Ну, на майбутнє. Раптом діти будуть.

Надія Петрівна кивнула, але по обличчю було видно, що розмова її не влаштовує. Гостя допила чай, подякувала за прийом і пішла. Катерина провела свекруху і зітхнула з полегшенням. Щось у цій жінці насторожувало.

Наступний візит Надії Петрівни відбувся через тиждень. Потім ще за тиждень. Свекруха приходила завжди несподівано, без попередження, і щоразу знаходила привід для зауваження.

— Катю, а чому в тебе у ванній так темно? Треба б лампочку яскравішу.

— Катю, а навіщо тобі стільки косметики? Олег же не мільйонер.

— Катю, а ти впевнена, що твоя бабуся хотіла залишити квартиру саме тобі? Може, заповіт оскаржити можна було?

Катерина стискала зуби й мовчала. Сперечатися зі свекрухою було марно. Надія Петрівна завжди знаходила спосіб перевернути розмову так, щоб вийти правою.

Одного вечора, після чергового візиту свекрухи, Катерина не витримала.

— Олеже, твоя мати дістала.

Чоловік підвів очі від газети.

— Що сталося?

— Постійно приходить, робить зауваження, лізе не у свої справи.

— Мама хвилюється. Хоче, щоб у нас усе було добре.

— Хвилюється? Олеже, вона щоразу натякає, що квартира мені не по заслугах дісталася!

Чоловік зітхнув.

— Катю, не звертай уваги. Мама просто така. Звикла все контролювати.

— А мені це не подобається.

— Потерпи. Вона заспокоїться.

Але Надія Петрівна не заспокоювалася. Навпаки, візити почастішали. Свекруха приходила тепер не сама, а з подругами, яким з гордістю показувала квартиру невістки.

— Ось, дивіться, яка в Олега дружина щаслива. Бабуся залишила двокімнатну квартиру в центрі. Не всім так щастить.

Подруги кивали, розглядаючи меблі та обстановку. Катерина стояла в коридорі й кипіла. Квартира була її особистим простором, а свекруха влаштувала тут екскурсійне бюро.

Через рік після весілля почалися перші серйозні конфлікти. Олег став дратівливим, часто затримувався на роботі, а коли приходив додому, мовчав або відповідав односкладово. Катерина намагалася з’ясувати, в чому річ, але чоловік відмахувався.

— Стомився. Не лізь.

— Олеже, ми чоловік і дружина. Маємо розмовляти.

— Про що розмовляти? Усе нормально.

Але нормально не було. Катерина помічала, як чоловік розмовляє телефоном зі свекрухою, як хмуриться після цих розмов, як кидає на дружину дивні погляди.

Одного вечора Надія Петрівна знову прийшла в гості. Катерини не було вдома — затрималася на роботі. Свекруха сіла на кухні навпроти сина й налила собі чай.

— Олеже, синку, ти подумав про те, що я тобі казала?

— Про що, мам?

— Про квартиру. Ти живеш тут уже рік, а твоє ім’я навіть у документах не значиться.

— Мам, це квартира Каті. Дісталася їй у спадок.

— І що? Ти чоловік. Усе, що нажито в шлюбі, ділиться навпіл.

— Квартира була до шлюбу.

— Але ти в ній живеш! Робиш ремонт, платиш за комунальні послуги!

Олег помовчав.

— Мам, ми домовлялися. Катя наполягла, щоб квартира залишилася її.

— Наполягла? — Надія Петрівна фиркнула. — А ти що, ганчірка? Дозволяєш дружині крутити тобою?

— Не крутить вона мною.

— Крутить. Ти просто не бачиш. Вона вдало влаштувалася, отримала квартиру на халяву й тепер сидить на шиї в чоловіка.

— Мам, Катя працює. Заробляє добре.

— Ну і що? Бабусина квартира — це не її заслуга. Це випадковість. А ти працюєш на будівництві, як раб, і що отримуєш натомість? Нічого!

Олег відвів погляд. Слова матері в’їдалися у свідомість, залишаючи неприємний осад.

— Я не знаю, мам.

— А ти подумай. Подумай гарненько. Досить терпіти. Якщо що, розлучайся й вимагай своє. Закон на твоєму боці.

Надія Петрівна допила чай і пішла. Олег залишився сидіти на кухні, дивлячись у порожню чашку. Думки роїлися в голові, як рій ос.

Катерина повернулася додому пізно ввечері. Чоловік уже лежав у ліжку, відвернувшись до стіни. Дружина роздяглася, лягла поруч і спробувала обійняти чоловіка, але той відсторонився.

— Олеже, що сталося?

— Нічого. Спати хочу.

— Ти злишся?

— Ні. Стомився просто.

Катерина не стала наполягати. Лягла й заплющила очі. Але сон не йшов. Усередині зростало занепокоєння.

Наступні тижні минули в напруженій атмосфері. Олег став холодним, уникав розмов, а Надія Петрівна навідувалася все частіше. Щоразу свекруха знаходила привід для чергового уколу.

— Катю, а ти подумала, що буде, якщо з Олегом щось трапиться? Квартира ж твоя, він нічого не отримає.

— Надіє Петрівно, ми в шлюбі. Усе в нас спільне.

— Спільне? — свекруха посміхнулася. — Квартира на тебе оформлена. Значить, твоя. А Олег як жив на орендованій, так і житиме, якщо що.

Катерина стиснула щелепу. Надія Петрівна явно підштовхувала сина до чогось, і це ставало очевидним.

Одного разу наприкінці листопада Олег прийшов додому раніше, ніж звичайно. Обличчя похмуре, погляд важкий. Катерина готувала вечерю на кухні.

— Катю, нам треба поговорити.

Дружина обернулася. Серце забилося.

— Про що?

— Я подав на розлучення.

Катерина завмерла. Ніж випав із рук і дзеленькнув об обробну дошку.

— Що?

— Я подав заяву. Більше не можу так жити.

— Олеже, що відбувається? Що сталося?

Чоловік сів за стіл і опустив голову.

— Ми не підходимо одне одному. Постійні конфлікти, мовчання, холод. Краще розійтися зараз, ніж мучитися далі.

— Але ми можемо все виправити! Поговорити, розібратися!

— Не можемо. Я вже вирішив.

Катерина опустилася на стілець навпроти чоловіка. Руки тремтіли.

— Це твоя мати тебе налаштувала?

— До чого тут мама?

— До того, що вона постійно лізе в наше життя! Постійно говорить, що я вдало влаштувалася, що квартира мені незаслужено дісталася!

— Може, вона має рацію.

Катерина підвела голову.

— Що?

— Може, вона має рацію. Квартира твоя, я тут ніхто. Живу, як гість.

— Ти мій чоловік!

— На папері. А по факту — квартирант.

Катерина відчула, як горло перехоплює. Але сліз не було. Тільки злість.

— Добре. Розлучайся. Але нічого ти не отримаєш.

— Подивимося, — Олег встав і вийшов із кухні.

Наступного дня прийшла повістка до суду. Дата призначена за місяць. Катерина зателефонувала юристу, який допомагав оформляти спадщину.

— Валерію Степановичу, мені потрібна допомога. Чоловік подав на розлучення і хоче поділити квартиру.

— Квартира була до шлюбу?

— Так. Я отримала її у спадок за рік до весілля.

— Тоді ділити нічого. Спадщина не підлягає розділу.

— А якщо він скаже, що вкладався в ремонт?

— Є документи?

— Ні. Ми нічого серйозного не робили. Тільки шпалери переклеїли.

— Тоді йому нічого пред’явити. Не хвилюйтеся.

Катерина поклала слухавку і видихнула. Хоч щось хороше.

День суду настав швидше, ніж очікувалося. Грудень приніс морози та сніг. Катерина одяглася тепло, взяла теку з документами та поїхала до суду.

Олег уже сидів у коридорі. Поруч із ним влаштувалася Надія Петрівна. Свекруха була одягнена ошатно, немов зібралася на свято. Обличчя самовдоволене, погляд тріумфальний.

Катерина пройшла повз, не дивлячись на них, і сіла на протилежний бік. Валерій Степанович підійшов за кілька хвилин.

— Усе готово. Не хвилюйтеся.

Суддя викликала сторони. Засідання почалося.

Катерина зайшла до зали першою. Валерій Степанович йшов поруч, тримаючи теку з документами. Олег зайшов слідом, а за ним протиснулася Надія Петрівна. Жінка сіла на лаву позаду сина, випрямила спину й умостилася так, наче готувалася до вистави.

Суддя — жінка років п’ятдесяти зі стомленим обличчям — розкрила справу і почала зачитувати позовну заяву. Олег вимагав розділу спільно нажитого майна, а саме квартири за адресою, яку назвала суддя. Катерина слухала спокійно, склавши руки на колінах.

— Відповідачу, ваша позиція? — звернулася суддя до Катерини.

Валерій Степанович встав.

— Ваша честь, дозвольте мені пояснити. Квартира, про яку йдеться, була отримана моєю довірителькою у спадок від бабусі, Сєрової Марії Іванівни, за рік до укладення шлюбу. Ось свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом. Ось витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджує право власності Катерини Андріївни. Дата реєстрації — сімнадцяте серпня дві тисячі вісімнадцятого року. Шлюб було укладено двадцять другого вересня дві тисячі дев’ятнадцятого року.

Юрист поклав документи на стіл судді. Жінка взяла папери, уважно вивчила і кивнула.

— Зрозуміло. Позивачу, ви бачили ці документи?

Олег сидів мовчки. Поруч заворушилася Надія Петрівна й штовхнула сина ліктем.

— Бачив, — нарешті відповів чоловік.

— І яка ваша позиція?

Олег нервово ковтнув.

— Квартира була до шлюбу, це так. Але ми робили ремонт разом. Я вкладав гроші, купував матеріали, наймав робітників. Це теж має враховуватися.

Суддя підняла брову.

— Є докази ваших вкладень?

— Які докази?

— Чеки, квитанції, розписки, банківські виписки. Щось, що підтверджує ваші витрати на ремонт.

Олег замовк. Надія Петрівна знову штовхнула сина.

— Чеків немає, — зізнався чоловік. — Ми платили готівкою.

— Кому платили?

— Робітникам. Тим, хто клеїв шпалери.

— Імена, контакти цих людей є?

Олег похитав головою.

— Немає.

Суддя записала щось у протокол.

— Відповідачу, чи було проведено капітальний ремонт у квартирі після укладення шлюбу?

Катерина встала.

— Ні, ваша честь. Ми тільки переклеїли шпалери в одній кімнаті й пофарбували стіни в коридорі. Це було косметичне оновлення, не більше. Більшу частину робіт робили самі, без залучення фахівців.

— Зрозуміло. Позивачу, ви наполягаєте на своїх вимогах?

Олег зам’явся. Надія Петрівна подалася вперед і зашепотіла щось синові на вухо. Той кивнув.

— Наполягаю.

Суддя зітхнула.

— Добре. Згідно з Сімейним кодексом України, майно, одержане одним із подружжя як дар або в порядку спадкування, є його особистою приватною власністю і не підлягає поділу при розлученні. Стаття п’ятдесят сьома. Що стосується поліпшень житлового приміщення — позивач не надав доказів істотних вкладень, які могли б вплинути на вартість майна. Переклеювання шпалер і фарбування стін не є капітальним ремонтом. Суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

У залі повисла тиша. Катерина сиділа нерухомо, стиснувши руки в замок. Валерій Степанович ледь помітно посміхнувся. Олег опустив голову. А Надія Петрівна зблідла. Обличчя свекрухи спотворилося, губи стиснулися в тонку лінію.

— Але… — почала була жінка, але суддя зупинила її поглядом.

— Ви не є стороною у справі. Прошу дотримуватися тиші.

Надія Петрівна замовкла, але очі палали люттю.

Суддя продовжила.

— Що стосується грошових коштів на рахунках. Відповідачу, які рахунки відкрито на ваше ім’я?

Катерина дістала виписки з банку.

— Один рахунок у «ПриватБанку». Відкрито до шлюбу. Ще один рахунок — зарплатний, теж до шлюбу. Вклад відкрито минулого року на гроші, які я отримала у спадок від бабусі. Ось підтвердження з банку.

Валерій Степанович передав документи судді. Жінка вивчила папери й кивнула.

— Усе зрозуміло. Кошти на рахунках також є особистою власністю відповідача. Позивачу, у вас є спільні рахунки?

— Немає, — відповів Олег.

— Спільно нажитого майна не є?

— Тільки меблі.

— Які саме?

— Диван, стіл, крісла. Ми купували разом.

Суддя повернулася до Катерини.

— Відповідач заперечує проти розділу меблів?

Катерина похитала головою.

— Ні. Нехай забирає.

— Добре. Суд постановляє: шлюб між Олегом Сергійовичем та Катериною Андріївною розірвати. Квартира і грошові рахунки залишаються у власності Катерини Андріївни. Меблі, придбані в період шлюбу, передаються Олегу Сергійовичу. Засідання закінчено.

Суддя вдарила молотком. Катерина видихнула. Валерій Степанович зібрав документи й задоволено кивнув.

— Усе пройшло чудово.

Катерина встала й попрямувала до виходу. За спиною почувся голос Надії Петрівни.

— Олеже! Ну як же так?! Це несправедливо!

Чоловік щось бурмотів у відповідь, але Катерина не стала слухати. Вийшла в коридор, зупинилася біля вікна й подивилася на сніг за склом. Усередині було дивне відчуття — не радість, не полегшення. Просто порожнеча. Два роки шлюбу закінчилися ось так, у холодному залі суду, під байдужий стукіт молотка.

— Катерино Андріївно.

Жінка обернулася. Валерій Степанович стояв поруч.

— Вам добре?

— Так. Дякую за допомогу.

— Звертайтеся, якщо що. Бажаю успіху.

Юрист потиснув руку і пішов. Катерина залишилася сама. Із зали вийшли Олег і Надія Петрівна. Свекруха йшла попереду, чоловік плентався слідом. Жінка зупинилася навпроти колишньої невістки й скривилася.

— Усе одно ти без нас пропадеш.

Катерина подивилася на свекруху спокійно.

— Я без вас жила й до цього, і, знаєте, чудово справлялася.

Надія Петрівна смикнула підборіддям.

— Побачимо. Квартира — не щастя. Самотність — ось що тебе чекає.

— Краще самотність, ніж життя з людьми, які вважають чуже своїм.

Свекруха почервоніла, розвернулася й покрокувала до виходу. Олег затримався на секунду, подивився на колишню дружину, але нічого не сказав. Просто пішов за матір’ю.

Катерина слухала, як їхні кроки віддаляються коридором. Звук був порожній, важкий, наче луна від чогось уже неіснуючого. Двері грюкнули, і тиша повернулася.

Катерина спустилася вниз, вийшла на вулицю. Мороз ударив в обличчя, сніг скрипів під ногами. Грудневе сонце пробивалося крізь хмари, відбиваючись у заметах. Десь удалині гралися діти, сміялися, кидалися сніжками.

Жінка дістала телефон і зателефонувала матері.

— Мамо, усе закінчилося. Квартира моя.

— Слава богу. Ти молодець, доню. Приїжджай до нас на вечерю, відзначимо.

— Дякую. Приїду.

Катерина поклала слухавку в кишеню і повільно пішла до метро. Усередині зріло нове почуття — не перемоги, не тріумфу. Визволення. Вперше за два роки шлюбу можна було зітхнути на повні груди.

Увечері Катерина сиділа у квартирі батьків за великим столом. Мати поставила перед донькою тарілку з гарячим супом, батько налив чай. Говорили мало, але тепло. Батьки не стали розпитувати подробиці — розуміли, що доньці потрібен час отямитися.

— Катюш, а що тепер робитимеш? — запитала мати, коли вони залишилися удвох на кухні.

— Жити. Працювати. Може, ремонт зроблю нормальний. Давно хотіла оновити ванну.

— А щодо особистого життя?

Катерина знизала плечима.

— Не знаю. Подивимося. Поки хочеться просто побути самій.

Мати обійняла доньку.

— Головне, що ти вільна. Усе інше додасться.

Катерина кивнула й притиснулася до матері. Тепло, спокійно, безпечно.

Через кілька днів Катерина повернулася до звичайного життя. Робота, дім, магазини. Олег приїхав забрати свої речі та меблі. Прийшов із вантажниками, мовчки запакував диван, стіл, крісла. Катерина стояла в коридорі й спостерігала. Колишній чоловік жодного разу не подивився в її бік. Просто забрав своє й пішов.

Квартира спорожніла. Але не стала менш затишною. Навпаки, з’явився простір. Катерина купила новий диван — невеликий, світлий, зручний. Повісила нові картини на стіни. Розставила квіти на підвіконнях.

Через місяць зателефонувала подруга.

— Кать, як ти? Давно не бачилися.

— Нормально. Розлучилася.

— Що?! Серйозно?

— Серйозно. Уже місяць як.

— І як ти?

— По-різному. Але загалом добре.

— Може, зустрінемося? Сходимо кудись, розвієшся.

— Давай.

Катерина зустрілася з подругою в кафе. Вони говорили про роботу, плани, подорожі. Подруга розповіла, що вийшла заміж, переїхала в нову квартиру, будує плани на майбутнє. Катерина слухала і раділа за неї.

— А ти? Плани є? — запитала подруга.

— Є. Хочу поїхати у відпустку. Давно мріяла подивитися Карпати.

— О, круто! Сама поїдеш?

— Поки так. Може, компанію знайду.

— А щодо чоловіків?

Катерина посміхнулася.

— Не поспішаю. Нехай усе йде своєю чергою.

Подруга кивнула.

— Правильно. Головне, щоб тобі було добре.

Катерина повернулася додому пізно ввечері. Увімкнула світло, роздяглася, пройшла на кухню. Поставила чайник, дістала кухоль. Сіла біля вікна й подивилася на нічне місто. Вогні горіли яскравими крапками, машини повзли дорогами, люди поспішали у своїх справах.

Телефон завібрував. Повідомлення від невідомого номера.

— Катерино, це Олег. Можемо зустрітися?

Жінка подивилася на екран і замислилася. Потім видалила повідомлення і заблокувала номер. Зустрічатися не хотілося. Говорити не було про що.

Минуло пів року. Весна настала несподівано — сніг розтанув за тиждень, запахло землею і свіжістю. Катерина почала ремонт у ванній. Найняла майстрів, обрала плитку, нову сантехніку. Робота йшла повільно, але результат тішив.

Одного вечора, коли Катерина поверталася з роботи, у дворі зустрілася з сусідкою.

— Катю, привіт! Давно не бачилися. Як ти?

— Привіт, Тамаро Іванівно. Нормально, дякую.

— Чула, ти розлучилася?

— Так.

— Шкода. Хороший був хлопець.

Катерина промовчала. Сусідка продовжила.

— А його матір нещодавно бачила в магазині. Скаржилася, що син переїхав до неї, тепер вони удвох живуть. Каже, невістку хорошу не може знайти.

— Зрозуміло.

— Ну нічого, знайде ще. Молодий же.

Катерина кивнула й попрощалася. Піднялася до квартири, зняла пальто, пройшла у ванну. Ремонт був майже закінчений. Біла плитка, нова ванна, дзеркало на всю стіну. Красиво, сучасно, затишно.

Жінка ввімкнула воду, набрала ванну, додала піну. Лягла в теплу воду й заплющила очі. Тиша. Спокій. Свобода.

Квартира більше не була просто спадщиною. Тепер це був дім. Її дім. Місце, де можна дихати на повні груди, не озираючись на чужі очікування й вимоги.

Катерина посміхнулася. Життя тривало. І це було чудово.