Своє весілля й досі згадую з жахом. Я пропонувала святкувати у кафе, чи ресторан, як годиться. – Навіщо ті понти? Зробимо, як усі нормальні люди, – казала свекруха. І я гадала, що Олена Іванівна нам допоможе. Однак, досі згадую зі сльозами ту “поміч”. Наче свекруха навпаки все хотіла зіпсувати та зірвати весілля!

Я виросла в місті. З дитинства знала, чого хочу: освіта, кар’єра, власний простір. Зараз маю квартиру й престижну роботу, якої досягла не по знайомству, а працею. Звикла жити за графіком, цінувати час і поважати себе.

Заміж вийшла за Ігоря. Він добрий, спокійний, але родом із села. Тоді мені здавалося, що різниця в походженні – дрібниця, як же помилялася.

Своє весілля й досі згадую з жахом. Я пропонувала кафе, ресторан, нормальні умови.

– Навіщо ті понти? – сказала свекруха. – Зробимо, як у людей – у шалаші.

Глибока осінь: холод, сльота, земля під ногами хлюпає. Гості в куртках, я в тонкій сукні тремчу не від щастя, а від холоду. Весільний “зал” – шалаш, накритий плівкою. Тоді стояла й думала: це точно моє життя починається? Але найгірше було після.

– Ну що, невісткочко, – усміхнулась Олена Іванівна, коли гості розійшлися. – Берися за посуд.

– Я? Зараз?

– А хто? Ти ж тепер господиня.

І я, у весільній сукні, з червоними від холоду руками, перемивала гори брудного посуду. Ігор мовчав і просто стояв осторонь.

Після весілля ми жили в місті, але спокійним життя не було, бо щовихідних – село:

– Треба картоплю садити.

– Треба сапати.

– Треба вибирати.

– А ще сіно громадити.

Я, міська жінка з офісною роботою, сиділа навколішки на городі, руками садила картоплю, потім сапала, потім тягала мішки. Спина боліла так, що ночами не могла перевернутися.

– Мамо, може без нас? – обережно казав Ігор.

– А хто нам допоможе? Чужі?

– Ти ж син. А Катя – невістка.

При тому, що у свекрів ми не брали нічого взагалі. Цілий рік я це терпіла. А потім одного разу, коли ми знову мали їхати в село, сказала:

– Ігорю, все. Я більше не поїду, це востаннє.

– Як це не їдеш?

– Так. Не буду садити, сапати, вибирати й громадити, бо я не рабиня.

Коли свекруха дізналася – почалося пекло. Дзвінки щодня:

– Ти зажерлася! Міська пані! Думаєш, краща за нас?

– Просто не хочу працювати на городі. Це не моє життя. Я в сільське рабство не піду. Чуєте? Не піду.

– То ти нам не невістка!

– Добре.

Тепер вона й досі дзвонить сваритися, жаліється всім родичам, що я “погана”, “ледача” і “з міста зіпсована”. А я кладу слухавку й дивлюся у вікно своєї квартири і не шкодую про те, що сказала. Бо жінка має право жити своїм життям, а не чужими городами.