Священик не витpимав: “Хoчете по-спpавжньому вшaнувати пaм’ять рiдних?…”

Їсти і пити на могилах – ганебна звичка, яка бере свої витоки з радянських часів.

У ті похмурі роки люди поступово втрачали справжнє розуміння пам’яті й шани до спочилих.

Скорботу підмінили обов’язковими застіллями просто на цвинтарях, де замість молитви й тиші лунали тости і дзенькіт чарок.

Все перетворилося на спотворений обряд: бенкет біля могили, де головним стало не згадати людину серцем, а наїстися й напитися.

Так виростала маргіналізована культура – пиячити там, де потрібно мовчати і думати про вічне.

Цвинтар – це не ресторан і не місце для пікніка. Це священний простір пам’яті.

Це місце, де серце має стискатися від спогадів і любові, де душа схиляється перед таїнством переходу у вічність.

Це простір тиші, молитви і сліз, де кожен може хоча б подумки доторкнутися до тих, кого вже не обійме в цьому житті.

І саме тому ставити горілку  пиво, олів’є та ковбасу біля могили – це наруга над святим.

Це зневага до того болісного “ніколи”, яке вже сталося.

Там, де мали б звучати молитви за упокій душі, часто чути дзенькіт чарок і запах наїдків.

Це – не традиція. Це – деградація.

Хочете по-справжньому вшанувати пам’ять рідних?

• Помоліться.
• Покладіть справжні живі квіти.
• Приберіть навколо могили.
• Посидьте в тиші, дайте серцю поговорити з тими, хто відійшов.
• Запаліть лампадку – світло віри і надії.

А якщо хочете зібратися родиною, поділитися спогадами, обійнятися, згадати добре слово і навіть підняти келих за пам’ять – зробіть це вдома, за столом любові, а не серед хрестів і могильних плит.

Пам’ятайте: пляшка і ковбаса на могилі – це не шана. Це ганьба і духовна сліпота.

Ми – християни.

Ми шануємо своїх померлих гідно: молитвою, любов’ю, пам’яттю і чистим серцем.

Ігумен Саватій Собко