«Того дня у Діми мала бути перша операція, і лікарню обстріляли прямо перед її початком»: у Херсоні загинув 25-річний лікар

У Херсоні поховали 25-річного лікаря-отоларинголога Дмитра Білого, який загинув 1 серпня під час обстрілу росіянами міської лікарні імені Євгена Карабелеша. Фотографії з місця трагедії, що трапилася серед білого дня, об 11 годині ранку, облетіли всі українські ЗМІ — зруйновані палати, вибиті шибки, залита кров’ю підлога… У відділенні, куди прилетів ворожий снаряд, разом із Дмитром була медсестра. Вона була поранена та перебуває у тяжкому стані.

Загибель молодого лікаря вразила все місто. Друзі та рідні згадують Дмитра як чуйну добру людину та молодого фахівця, який мріяв стати хірургом. За кілька днів до трагедії він повернувся з Одеси, де склав свої останні іспити. 1 серпня був його перший робочий день у лікарні. fakty.ua

«Він казав, що хоче оперувати людей і «бути великим лікарем, як дідусь»

Дмитро Білий отримав множинні осколкові поранення та загинув на місці.

«Він тільки закінчив інтернатуру і перший день, як приступив до виконання обов’язків. Молода людина була сповнена надій та планів на майбутнє у медичній практиці… Після деокупації міста на території лікарні не було військових та не було жодних ознак військового об’єкту. Ворог цілився у будівлю, де були пацієнти…» — сказано на сайті Херсонської міської лікарні імені Євгена Карабелеша

Після деокупації міста на території лікарні не було військових та не було жодних ознак військового об’єкту

— Росіяни постійно обстрілюють лікарні, цим уже нікого не здивувати, — розповіла «ФАКТАМ» родичка Дмитра Білого Марія. – Кілька днів тому вони обстріляли морг тієї ж лікарні, де загинув наш Діма. У нашому місті зараз немає безпечних місць, а перебувати у лікарні, напевно, ще небезпечніше, ніж бути вдома чи просто на вулиці, бо лікарні для ворога — це мішені. Діма це знав. Але його це точно не могло зупинити. Він був дуже відданий своїй професії. З дитинства був дуже чуйний, завжди й всім допомагав. Це було головною причиною, чому він вирішив стати лікарем — він хотів допомагати людям.

Відіграло роль ще й те, що його мама — теж медик, вона працювала в поліклініці. А дідусь був хірургом. Діма — внучатий племінник моєї бабусі. У дитинстві ми разом із ним їздили до табору. З ним завжди було весело та легко. І я пам’ятаю, як він, ще бувши дитиною, казав, що, коли виросте, обов’язково стане лікарем. То була його мрія. Він казав, що хоче оперувати людей і «бути великим лікарем, як дідусь».

Дмитро був дуже відданий своїй професії. З дитинства був дуже чуйний, завжди й всім допомагав

Діма дорослішав, а його мрія залишалася незмінною, і він уперто до неї йшов. Вступив до Запорізького державного медико-фармацевтичного університету. Інтернатуру проходив у рідному Херсоні. Тут же його застало повномасштабне вторгнення. Перші кілька місяців війни він був тут, в окупації. Вони із сім’єю шукали можливість виїхати, і влітку змогли виїхати до Запоріжжя. Після деокупації, вже цього року, його рідні повернулися. Діма якийсь час ще залишався у Запоріжжі, де закінчував навчання. А в останніх числах липня він їздив до Одеси, склав іспити. Після цього повернувся до Херсона та 1-го серпня вийшов на роботу. Для нього це був важливий день, велика подія. Тому що вперше він прийшов до лікарні не як інтерн, а як дипломований лікар. Наскільки я знаю, того дня у нього мала бути перша операція, і лікарню обстріляли прямо перед її початком.

Діма був єдиною дитиною у сім’ї. У нього залишилися мама, тато, бабуся, прадід і прабабуся. Усі вони дуже любили Діму та дуже ним пишалися. Вони виростили дуже хорошу людину.

Росіяни постійно обстрілюють лікарні

«Дімі осколки влучили в голову та серце. То була миттєва смерть»

— Ми з Дімою — колеги, навчалися в одному університеті, але на різних спеціальностях, — розповів «ФАКТАМ» друг Дмитра Білого Артур. — Ми жили в одному гуртожитку, і там і потоваришували. Пізніше Діма став винаймати квартиру, але ми підтримували стосунки, потім разом вступили до інтернатури одеського університету. Саму інтернатуру проходили у Херсоні, в обласній лікарні.

Коли почалася війна, виїхати з окупованого міста ми спочатку не могли. Але пізніше вийшло — я поїхав у травні, а Діма разом із мамою та бабусею — у липні. Після деокупації Херсона Діма одразу хотів повернутися та працювати в обласній лікарні. Дуже сюди рвався, але тоді йому сказали залишатися і набиратися досвіду в Запоріжжі. Тому він ще якийсь час був там, а згодом повернувся.

Знову ж таки, хотів до обласної лікарні. Але, згідно з гарантійним листом, після закінчення інтернатури він мав працювати у лікарні імені Карабелеша, і не міг обирати. А керівництво лікарні теж не хотіло упускати молодого перспективного фахівця.

Артур згадує, що бачився із Дмитром за кілька днів до трагедії.

— У п’ятницю, 28 липня, у мене був день народження, і Діма приходив мене привітати, — каже Артур. — Ми бачилися і в суботу також, а в неділю він зателефонував. Сказав, що 1 серпня виходить на роботу, що готується до першого робочого дня. Він того дня обдзвонив практично всіх друзів… 1 серпня я теж був на роботі (Артур працює в обласній лікарні. — Авт.). Ми з Сергієм, ще одним нашим другом, якраз були в операційній, коли раптом зайшов колега: «Ви ще довго?» Він нічого більше не сказав, але на ньому обличчя не було. Наша лікарня знаходиться порівняно недалеко від лікарні імені Карабелеша, тому ми чули вибух. Потім медсестри почали казати, що там загинув молодий хірург. Ми одразу подумали, що це може бути Діма. Лікар, який був з нами, сказав, що піде та з’ясує. Як я чекав, що він повернеться і скаже, що ні, це не Діма. Якби це був не Діма, він би поспішив нам про це повідомити. Але він не повертався. І я все зрозумів…

Діма з медсестрою, яка дуже постраждала, у момент обстрілу були на балконі. Дімі осколки влучили в голову та серце. То була миттєва смерть. Поранену медсестру у тяжкому стані потім привезли до нашої лікарні… Смерть Діма вразила всіх. Хоча ми — лікарі, які залишаються та працюють у Херсоні, — розуміємо, що це може статися з кожним із нас, що росіяни спеціально обстрілюють лікарні. Коли я повернувся до Херсона у грудні минулого року, це був жах — обстріли щодня, «прильоти» до нашої лікарні, до мого відділення. Мене та колег одного разу контузило. Обстріли моргів — і саме в той час, коли зазвичай когось ховають, коли там збираються люди… Багато хто запитує, чому ми не їдемо з міста. Але як виїхати, якщо ми знаємо, що потрібні тут?

Діма з медсестрою, яка дуже постраждала, у момент обстрілу були на балконі

Так думав і Діма. Чесно кажучи, добрішої й безкорисливішої людини я не знав і не знаю. Наразі єдине, що ми можемо для нього зробити, — це підтримати його сім’ю. Ми дуже вдячні всім, хто це робить.

Для тих, хто може допомогти батькам Дмитра Білого, повідомляємо номер картки його друга Артура, який займається збором коштів: 4 441 114 458 823 869