Це сталося сьогодні. Сидів у відносно мирному місті у кафе їв морозиво. І тут…
Подаємо мовою оригіналу:
Сьогодні, в очікувані папірця на шпиталь, сидів у відносно мирному місті у кафе та їв морозиво.
Тут у кафе зайшла стара за 80 у класній сукні, які були у моді на початку 2000х, з дуже вправно накладеним макіяжем на мінімалах та запитала найдешевше морозиво.
Продавчиня сказала що найдешевше по 15 гривень зовсім не смачне та запропонувала за 27 гривень.
Я побачив на обличчі старої роздуми, щодо того, чи може вона собі таке дозволити.
Я сказал продавчини щоб вона дала старій будь-яке морозиво на її смак та запросив жінку до себе за стіл.
Стара подякувала, присіла до мене та ми з пів години поспілкувалися.
Їй 82 роки. 5 років тому поховала чоловіка. 2 роки тому поховала єдиного сина. Зараз живе сама з старим кокер-спаніелем, якого кинули у 2014 році господарі, а її чоловік підібрав його на вулиці. Щоб не забувати що вона жива, раз на місяць ходить у кафе, замовляє щось найдешевше та уявляє що син з чоловіком зараз прийдуть по неї та вони разом пійдуть гуляти до парку, як колись часто робили. Має для себе надзавдання: пережити свого кокер-спаніеля, щоб той вчергове не відчув себе покинутим.
Друзі, я бачу, як ви займаєтеся волонтерством, данатите, робите багато інших важливих та корисних справ. У мене складається враження, що багато хто з вас забуває жити.
Друзі, я закликаю Вас не забувайте жити – відпочивайте, дозволяйте собі розваги та задоволення.
Ця грьобана війна не спрінт, а марафон. В марафоні найважливіше розподілити ресурс на всю дистанцію, щоб дістатися фінішу, а не зійти з дистанції.
Тримаймося. Все буде Україна.
