“Цивільні, яких зловили ТЦК, більше налаштовані втекти з армії, ніж колишні в’язні”, – боєць Степан Ковальчик

Начальник Служби безпеки окремого штурмового батальйону “Арей” УДА 129-ї бригади ЗСУ Степан Ковальчик розповів УНІАН про тонкощі рекрутингу ув’язнених, мотивацію засуджених служити та чи вплине їх мобілізація на хід війни.

Пане Степане, мобілізація засуджених, яку Верховна Рада схвалила на початку травня, викликає найрізноманітніші емоції у суспільства – від несприйняття до страху. Яке ваше ставлення?

Батальйон “Арей” ще недоукомплектований. Як думаєте, яким може бути до цього моє ставлення? Наше суспільство – таке ціловане й усіма кохане – нехай саме іде до війська, і питання мобілізації засуджених не стоятиме взагалі. Нехай прийдуть до ТЦК, у Збройні сили, скомплектують бригади й ніхто не порушуватиме тему участі засуджених у війні.

Тобто це все робиться, тому що не вистачає ресурсу й інших варіантів немає?

Варіанти є завжди і багато. Та до цих варіантів не вдаються.

Це проблема комплексна. На мою думку, у тюрмах половина людей або несправедливо засуджені, або міра покарання завищена. Вибачте, але якщо людина вкрала якусь алюмінієву каструлю з собачої будки й за це їй дають чотири роки – ну, це смішно.

Але ж існує певний ризик, що ті, хто вийшов з в’язниці, зробив це, банально, щоб за першої нагоди втекти. Крім того, така ініціатива може позначитися на загальній дисципліні в армії. Що думаєте з цього приводу? Як з цим боротися/попереджати?

Я думаю, ці люди мають скеровуватися у відповідні підрозділи, де є дисципліна, а найголовніше – повага до командування. Буду говорити за окремий штурмовий батальйон “Арей”, за командира, за ротних, де усі перебувають на позиціях – ми поруч зі своїми людьми. Якщо існує якась тяжка ситуація, то в ній однозначно перебувають усі – починаючи від комбата і закінчуючи стрільцем. Де немає дебільних, непрофесійних наказів і “небесних задач”, які неможливо виконати.

Нещодавно спілкувався з одним комбатом, який мені сказав, що у нього від початку повномасштабної війни понад 700 осіб самовільно залишили частину (СЗЧ). Два батальйони втекли. Причини, я думаю, дуже різні. В окремому штурмовому батальйоні “Арей” – до 10 осіб, бо у нас немає цього совдепівського “так точно” або “дозвольте”. Усі один одному побратими, усі роблять спільну справу.

І навіть, якщо частина засуджених виходить [із в’язниці] з якимись злими умислами, думаю, у процесі вони змінюватимуть свою думку. Я їх особисто одразу попереджаю, що так званої мурки у нас не буде. У нас або буде побратимство, або нічого: отримають до строку додаткові 8 років (за невиконання бойового наказу, – УНІАН) і будуть собі спокійно чалитися.

Їх ніхто не тягне, ніхто не змушує йти на війну – це їхній свідомий вибір. І оскільки вони прийшли добровільно, то нехай виконують поставлені перед ними задачі. Врешті-решт цей шанс для них теж унікальний – відбілитися і повернутися не з тюрми – обшарпаними, голими-босими, з порожніми кишенями, а з фронту – як захисник української нації, української держави. Це можливість почати своє життя з початку, покращити фінансове становище. І якщо, не дай Боже, хтось із колишніх засуджених загине на фронті, то і цьому є продовження, як вони самі і пояснюють.

До прикладу, один 24-річний хлопчина з колонії в Харківській області каже, що у нього на волі є донька, яка живе з його мамою, і, мовляв, якщо він загине на війні, то вони отримають компенсацію у декілька мільйонів гривень, і у дитини життя складеться добре, а він спатиме спокійно. Оскільки забезпечити їхнє майбутнє він не може ані на волі, ані у в’язниці…

Люди різні, мотивація різна. Звичайно, найбільший чинник – вирватися з неволі, але щоб втекти – сумніваюся.

Ви згадали, що особисто пояснюєте таким бійцям “перспективи” втечі…

Я говорю з хлопцями, пояснюю, попереджаю тих, хто сів у тюрму чотири-шість років тому, що зараз камери спостереження висять у будь-якій кав’ярні, біля кожного під’їзду, і їх зловлять за лічені години. І, по факту, вони повернуться до в’язниці. Тільки додатково до того, що мали, отримають ще кілька років.

Крім того,я дуже сумніваюся, що людина з “нуля”, окопів, бліндажа чи посадки кудись втече. Туди проблема завести боєкомплект, харчі… Це робиться дуже швидко – машиною під супроводом наших “пташок”. Там все криється… Людина фізично не зможе втекти звідти з автоматом. А на навчанні йому ніхто бойової зброї не дасть. Вони ж не воюють, де хочуть. З них формуються окремі спецроти. У засуджених не передбачено відпусток, переводів. Певні обмеження є, якісь з них можуть бути скасовані, якщо не помиляюся, не раніше ніж через пів року служби, зразкової, до речі. Тобто, певні запобіжники є, і їх достатньо.

Кажуть, що колишні в’язні більш вмотивовані воювати, ніж, так би мовити, цивільні з волі. Чи це правда?

Однозначно. Я у цьому “варюся” вже місяць. До нас привозять людей із ТЦК, і ми бачимо перед собою цих хлопців. Я вам скажу, що це небо і земля.

Люди, яких зловили у цивільному житті і силою привезли, більш налаштовані втекти, ніж ув’язнені. Останні розуміють, що у них одна дорога, у них є характер, адже вони певний час були у неволі, де свої закони та порядки. Людина, щоб вижити в такому середовищі, змушена якось змінюватися, трансформуватися, випрацьовувати якийсь стрижень…

Тому однозначно так – більш вмотивовані. Вони практично на голову вище за настроєм, характером та духом. Ми не говоримо про професійну підготовку, тому що її нададуть однаково як мобілізованим, так і засудженим. Окрім загального курсу підготовки в навчальних центрах ЗСУ, у нас колишні засуджені проходитимуть внутрішньобатальйонний вишкіл, який триває місяць-півтора, а на фронт поїдуть не раніше, ніж за два-три місяці вже підготовленими, укомплектованими і ще більш мотивованими.

Ви сказали, що з ув’язнених формуються спецроти. Хто ними командує та як відбувається взаємодія з командирами?

У нас командиром такої роти призначений боєць, який пройшов абсолютно всі штурми з батальйоном “Арей”, безперестанку воює від початку повномасштабного вторгнення, в Українській добровольчій армії — з 2016 року. Був чотири рази поранений. Такого командира будуть поважати. Та що там говорити, вони його вже поважають – не бояться, а саме поважають. І з ним вони підуть, і з ним, дасть Бог, вони повернуться. Наша задача їх до цього підготувати і морально, і фізично, одним словом – професійно.

Розкажіть детальніше про сам процес мобілізації засуджених. Як організовуєте та проводите зустрічі з ув’язненими?

Нашому батальйону виділено три області, в яких ми маємо право це робити: Дніпропетровська, Харківська та Запорізька. Приїжджаємо у колонію, домовляємося з адміністрацією, потрапляємо туди разом із працівниками ТЦК тієї області. Приводять, приміром, 50 осіб, і ми проводимо рекрутинг – розказуємо, показуємо та пояснюємо.

Хто виявляє бажання, згодом отримує відношення від військової частини і чекає на проходження військово-лікарської комісії, яке організовують прямо в колонії. Якщо питань з боку ВЛК та стосовно статей, які підпадають під цю амністію, немає, то ТЦК заводить на кожного особову справу, долучає туди висновок ВЛК, поліція привозить засуджених у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки і ми звідти своїм транспортом забираємо до ППД (пункту постійної дислокації).

Скажіть, чи є якась тенденція, з яких областей в’язні здебільшого виявляють бажання йти до війська?

Такої інформації не маю. Багато повідомлень надходять на наші сторінки в соцмережах, а також звернення на особистий номер (це таке закрите середовище, що інформація дуже швидко розлітається). Мені обривають телефон з колоній у Вінницькій і Миколаївській областях. Але ми не маємо права там набирати людей, це роблять інші військові частини.

Та й немає об’єктивної картини – приїжджаєш в колонію, в якій сидить 700 осіб, а тобі на зустріч приводять 30 і кажуть, що це ті, хто наразі виявив бажання. При тому, що 40 вже хтось раніше забрав. Я не вірю, що із 700 осіб виявили бажання вийти з тюрми і воювати тільки 10%. Думаю, що мало б бути не менше половини. Чому їх не показують, чому всіх не приводять до нас на зустріч – це питання. Ми над цим працюємо, виясняємо і все-таки доб’ємося найближчим часом доступу до всіх ув’язнених, щоб провести з ними розмову. Тоді ми побачимо об’єктивну картину.

Чи не чинять спротив мобілізації ув’язнених працівники тюрем та кримінальні авторитети?

Відкрито ні. Ще жодного разу не сказали, що нам не покажуть чи не віддадуть людей. Але за лаштунками відбуваються певні процеси, і вони насправді тривожні. Я б не бавився у це, тим паче, коли на карті – незалежність держави.

Верховна Рада мала б ухвалити закон, дозволивши мобілізацію усіх засуджених, не дивлячись на масті, строки та статті. Їх, здається, 42 тисячі осіб. Повірте мені, військо з ними впорається, прийме, переналаштує, перевиховає, і все буде нормально.

В такому разі не було взагалі жодних перепон ні від кого, тому що це був би закон, який треба виконати. Все, крапка. А так ми “бавимося”, не розумію, чому. До речі, на волі людину ловлять на вулиці або на робочому місці і мобілізують без її згоди, а приїжджаючи у колонію, ми все ж таки питаємо згоди. Це трохи абсурд, мені здається.

Але виникає питання: чого очікувати потім, коли війна закінчиться, і ці люди опиняться, скажімо так, на вулиці? Хіба можна перевиховати на 100% усіх, хто пішов у військо?

Буду говорити не дуже приємні речі, але з чого ви взяли, що вони повернуться у суспільство? Чому ви вважаєте, що вони переживуть цю страшну і таку важку війну, яка невідомо, скільки ще буде тягнутися? Частина – так. Господь Бог вирішить, хто переживе, хто ні. Але я не думаю, що це буде проблемою. До того ж, на тих, хто виживе, і, до прикладу, не зміниться та порушуватиме законодавство, є поліція. Нехай їх ловлять і знову саджають у тюрму.

Розкажіть ще трохи про те, наскільки швидкою є процедура, наприклад, від надання згоди ув’язненого і до того, як він потрапляє до підрозділу?

По-різному. Коли ми забирали перших засуджених, все відбувалося дуже швидко. Ми прямо підбадьорилися. Потім все пішло не так. Зараз є об’єктивний момент – перевантажені ТЦК.

Річ у тім, що на засуджених потрібно завести особові справи. Частина з них не має взагалі жодних документів, це теж ускладнює процес. Плюс, я так розумію, організація процедури ВЛК безпосередньо у місці несвободи має свої нюанси – треба знайти комісію та привезти її туди. Тобто це такі робочі, складні моменти. Все це займає не менше двох тижнів.

Є й інша проблема. Після ВЛК багатьом ставлять діагнози ВІЛ, гепатит. Прямої заборони у законодавстві, щоб брати їх, немає, але практично 90% бригад, які комплектуються, одразу їм відмовляють. А засуджені або цю інформацію приховують, або взагалі не володіють нею і дізнаються про хвороби після проходження обстеження.

У наших списках таких приблизно 25%. 100 осіб виявили бажання, пройшли комісію, нам телефонує представник колонії, каже, що з них 28 осіб з гепатитом та ВІЛ, і питає, що ми будемо з цим робити. І ми не розуміємо, бо це непросто насправді…

Чи проводиться додатковий огляд та аналіз психологічного стану засудженого та його поведінки?

Цим має займатися ВЛК. Ми, звичайно, на це звертаємо увагу. Усі охочі в дуже піднесеному стані, на адреналіні. Приходять люди, які відбули по три роки ув’язнення, їм ще сидіти, умовно, чотири-п’ять, і розуміють, що зараз протягом місяця, вони можуть вийти на волю. Тому вони дуже збуджені, з нетерпінням чекають на це. Говориш з ними, записуєш, даєш відношення, повертаєшся вночі на ППД, а вони тобі вже пишуть: “Ну, як рухається моя справа?”. А я ще навіть не доїхав. Люди горять, бо це їхній шанс змінити своє життя. А як насправді буде – час покаже.

Які права у військуматимуть колишні в’язні?

Вони матимуть абсолютно всі права, соціальні гарантії, фінансове та матеріальне забезпечення, як і інші військовослужбовці. Нічим не відрізнятимуться від них.

Коли приходять до нас в батальйон, де-факто стають бійцями ЗСУ, а не засудженими. Але на певний початковий період вони мають обмеження щодо відпусток, зустрічей та виходів у місто.

У них в принципі зараз має стояти не ця задача. Хлопці отримують два “золоті” місяці, які мають бути використані для засвоєння азів та усієї інформації, яку їм нададуть у батальйонному вишколі. Навчають люди, які здобули досвід ціною дірок у власних руках і ногах. Це треба засвоїти, це гарантія того, що людина виживе, і, дасть Бог, коли все завершиться, повернеться до усіх земних радощів.

Тому зараз їхнє головне завдання – фізично зберегтися, не покрити себе ганьбою, не втекти, не підставити побратимів та просто витягнути на своєму горбу цю війну, тому що іншого виходу немає. І повірте, що на них там чекає пекло.

А як вони проявляють себе у навчанні?

Дуже старанно. Я здивований, що вони з колонії приходять у дуже непоганій фізичній формі. За моїми спостереженнями, їм дуже цікаві зброя, тактика ведення бою, штурмові дії, бій в обороні. Вони не просто це виконують, тому що цього вимагають інструктори та командування. На “перекурі” десь на травичці вони продовжують це обговорювати. Тобто починають цим жити. І це добре, це запорука того, що все буде нормально потім “на нулі”.

Розкажіть, скільки вже вдалося набрати людей у ваш батальйон?

Однозначно сказати не можна, тому що кількість відношень, які роздали, – це одна цифра, а скільки рішень ухвалили суди (про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, – УНІАН) й фізично прийшло людей – інша. І вони щодня змінюються. Хтось вже прийшов, у когось завтра суд, у когось є рішення, але він чекає, коли назбирається група людей, і ми за нею приїдемо.

Спочатку наказом нам була надана одна спеціалізована рота при батальйоні, вона вже укомплектована, засуджені зараз проходять навчання у центрах. Нещодавно вийшов наказ про формування ще однієї спецроти, тобто їх вже буде дві. Потенціал є, ми дуже інтенсивно працюємо на цьому напрямку, їздимо по колоніях, розмовляємо і деколи навіть скандалимо. Це непросто, але ми рухаємося вперед.

А чому в’язнів не суміщають з іншими військовими?

Це питання до тих, хто ухвалював такий закон. Я, чесно кажучи, теж не розумію, чому так. Думав, що вони будуть розпорошені по штурмових ротах і перемішані з нашими хлопцями. На мою думку, з часом так і буде. Вони мають пройти повну підготовку, отримати військові квитки й штампи.

Пройде час, не менше пів року, можливо, й частково скасують обмеження, накладені законом, тоді у батальйоні будуть зміни. У когось розкриються певні таланти, здібності, і ми будемо їх переставляти – когось в артилерію, когось у штурмовики тощо.

В основному, з місць несвободи людей набирають у штурмовики, чи, можливо, на якісь інші посади?

За весь час ми зустріли лише одного вʼязня, який має диплом айтівця. Він ще у в’язниці, але ми будемо його забирати. Цей ув’язнений точно не буде штурмовиком, бо такі люди дуже цінуються у нас. Він буде або на написанні програм для FPV-дронів, або на прослуховуванні чи інших таких цікавих речах.

Але це рідкість. Там (за гратами, – УНІАН) немає інженерів, програмістів чи професорів. У всіх, максимум, бурса, мінімум – просто школа, і то незакінчена.

Наразі триває підготовка… А чи вже були випадки самовільного залишення частини?

Поки що не було. В основному, вони просять телефон для відеозв’язку з дитиною, дружиною, мамою. Особливо в перші дні, коли вони приїжджають. Це ми їм забезпечуємо. Людина приїхала з тюрми з пустими кишенями, в голові лише одне – навчання, інакше вбʼють у перші хвилини бою, плюс адреналін, вони ж на волі. Але вийти в місто, щоб що? У них ні копійки, нормального одягу нема. Для чого туди виходити? Не бачу в цьому сенсу. І, думаю, вони теж.

У нас в країні постійно висміювали факт мобілізації російських ув’язнених. Як гадаєте, чи не відгукнеться така ініціатива України на її репутації в очах світової спільноти? Мовляв, чим же ми тоді відрізняємося від країни-агресора?

А чому політичне керівництво Польщі, Німеччини та інших європейських країн не забезпечили до цього часу повернення на війну українських чоловіків, які виїхали до них? Нехай залишать дітей, жінок, забезпечать їм нормальне існування, а “чоловікам” (так, саме  у лапках), обмежать візи, не продовжують посвідки на проживання і відправляють їх захищати свою Батьківщину, а загалом і цілу Європу. Чому вони цього не роблять? Тому що це – дешева робоча сила, яка закриває дуже багато питань економічного плану в цих країнах. Я буду казати некоректно, але нехай закриють писки, бо нас абсолютно не колише думка світової спільноти стосовно засуджених у війську.

В Україні в перші місяці повномасштабного вторгнення на фронт прийшов мільйон добровольців. Багато з них лишилися там. Більше добровольців не буде. Це був той критичний відсоток населення, яке готове братися за зброю, і він вже закінчився. Далі мають бути якісь інші рішення, адже гра в демократію під час такої страшної війни, коли на кону доля 40-мільйонної держави, може закінчитися дуже погано. Ми воюємо з варварською країною, яка не дотримується жодних правил війни. Через десять років Європа буде змушена робити те, що зараз робимо ми. Думаю, загалом вони це розуміють, і жодних таких питань не ставитимуть. А якщо будуть, то наше військово-політичне керівництво має набратися гонору, честі та голосно їх присадити на місце.

А наскільки ефективною, на вашу думку, буде мобілізація засуджених для української армії?

Якщо зараз у ЗСУ кількість осіб наближена до мільйона, а в колоніях – 42 тисячі, то навіть якби вони всі вийшли, особливої погоди це не зробить. Частково питання по людях вони закриють на певний час, але це не панацея, цим війну ми не виграємо. Тому це тимчасово вирівняє ситуацію в окремих батальйонах, можливо, в бригадах, але кардинально не змінить ситуацію. Це потрібно усвідомлювати. Потрібні інші рішення, ще на вчора, але добре, що хоч так. Далі – час покаже.