Усі шукали в моїх подарунках євро. Та їх там не було. Набридло, що усі мене лише за гроші люблять. Та після цього діти мені бойкот оголосили – не дзвонять, в гості не кличуть. Не знаю, як далі бути!

Мені 68 років. Торік повернулась з Італії, де працювала відколи на пенсію вийшла. Дітям не сподобалось, що я приїхала. Довго мене відмовляли. Мовляв, війна, нічого тут робити. Та я стомилась і здоров’я вже не те. Хочеться спокою.

За весь цей час для себе я зробила зовсім мало – лише сучасний ремонт у квартирі. Все решта – дітям й онукам. Донька з моєю допомогою квартиру придбала, син – побудувався. Вони жили на широку ногу й ні в чому собі не відмовляли. Лиш дзвонили. То треба автівку зремонтувати, то зимове взуття придбати.

Повернувшись, я помітила, що онуки мене обіймають лише тоді, як щось їм приношу. А лишень з порожніми руками прийду – ніхто й не підійде.

– Як ви дітей виховуєте? Бабусю лишень за подарунки люблять?

– Та вони просто не розуміють.

Та я збагнула, онуки не винні, вони просто наслідують своїх батьків. І тоді вирішила – більше ні копійки не дам. Крім того, ті гроші, що я назбирала треба мати про всяк випадок на старість.

Цьогоріч на новорічні свята я усім купила дуже скромні подарунки. Дітям – фломастери й альбоми, дорослим всіляку косметику. Усі роздивлялись, де ж я купюри євро заховала, адже раніше завжди їм по 100 євро дарувала. Та не знайшовши грошей – здивовано дивились один на одного. Мені ж, як завжди, крем для рук і все. До слова, відколи я приїхала, жодного сюрпризу від дітей не було – ні на день народження, ні на День матері. Наче я не людина, й не хочу подарунка.

І ось нещодавно донька мені зателефонувала.

– Дай 200 євро дітям на гуртки. Бо в нас вже борг.

– Доню, не можу. Більше не розраховуйте на мої гроші.

– Це як?

– А ось так! Далі самим доведеться справлятися!

– Ти що, ми не подужаємо! Доведеться танці покинути.

– Дорогенька, ти завжди можеш сама поїхати на заробітки.

– Хочеш, щоб я дітей покинула?

– Зовсім ні. Але я бачу, що мене зовсім ніхто не цінує, малеча лиш подарунки чекає, а справжньої любові нема.

Образилась донька. Ще й синові усе розповіла. Він зателефонував в гніві:

– Що ти коїш? Ми ж на тебе розраховували? Я автівку в кредит хотів.

Тепер вони мені бойкот оголосили. Онуків не приводять, в гості не запрошують. А я не знаю, як бути. Вони мають подорослішати, я й без того достатньо допомогла. Та й коли дітей народжували, хіба не розуміли, що на них гроші потрібні?

А ви б давали гроші на онуків чи ні?